На засідання Касаційного кримінального суду Юрія Золотуна не доправили з в’язниці, він написав клопотання, щоб розглядали справу без його участі.
Його інтереси представляв адвокат. Натомість рідні загиблого разом з небайдужими краянами прибули до Верховного Суду, щоб відстояти справедливий вирок. В Олександра Бойка залишилися чотири доньки — Надія, Юля, Саша та Настя, два зяті, онуки та старенькі батьки. Осиротілі доньки та батьки загиблого були визнані потерпілими по справі. Усі вони, окрім бабусі, яка не змогла за станом здоров’я, побували у Києві на слуханні касаційної справи, мали слово у Верховному Суді України.
— Ми довго чекали на розгляд справи у Касаційному кримінальному суді, оскільки в рамках реформи відбувалися вибори суддів і наші матеріали взялися вивчати лише цього року, — розповідає зять загиблого Володимир Діділівський. — На слухання справи їздили підтримати нас родичі та друзі. Був і наш адвокат Сергій Бутрин, який представляв нас у судах упродовж двох років і завдяки професіоналізму якого вдалося довести вину водія. Колегія суддів Касаційного кримінального суду надала сторонам можливість виступити. Фахово представляв державне обвинувачення київський прокурор. На засіданні не йшла мова про вину Золотуна, бо його вина вже доведена судами, а лише про можливі порушення під час розгляду справи судами попередніх інстанцій. На запитання суддів, чи було щось порушено, адвокат Золотуна не надав переконливих аргументів. Він «возився» із двома думками — нібито суддя Шумського районного суду винесла рішення на нашу користь через те, що вона наша сусідка, та нібито необ’єктивно були встановлені всі обставини злочину. Але все це було спростовано нашою стороною. Адвокат Золотуна не так намагався зменшити термін ув’язнення, як загалом скасувати справу і повернути на повторний розгляд.
Двоє суддів Касаційного кримінального суду схилялись до того, що вирок справедливий, а третя суддя задавала неоднозначні запитання, щоб нам чимось закинути. Перед засіданням ми хвилювалися, щоб Золотун не підкупив суддів і щоб нас таки почули. Але рішення судів попередніх інстанцій залишили без змін. Більше того, судді наголосили, що не було підстав для касації. Наприкінці засідання колегія суддів виголосила рішення на нашу користь. «Оскарженню не підлягає», — прочитали і аж тоді нам ніби камінь з серця зняли.
Те, що довелося пройти нашій родині, не передати словами. Якби не підтримка шумчан та резонанс довкола справи, то хтозна, як могли все повернути. Щоправда, Золотун ще під час слідства повідомив про усі обставини і його адвокатам було важко щось вигадувати, щоб обдурити закон. Поки тривали суди, він був під домашнім арештом, але часто порушував міру запобіжного заходу — навіть ми якось застали його у заборонений час в нетверезому стані в барі, коли він горланив з друзями в караоке, і викликали поліцію. Утім, ніхто не брав це до уваги, щоб вжити суворіших заходів щодо нього. Ще до апеляції в Золотуна закінчився запобіжний захід і йому не продовжували його. Під час апеляційного розгляду він був у залі, але не дочекався виголошення рішення — вийшов на вулицю. Ми хвилювалися, щоб не втік за кордон, бо раніше займався перевезенням людей в сусідні країни, знає чимало водіїв, які могли його доправити. Аж через чотири місяці після апеляції його забрали за ґрати. Річ у тім, що довго передавали документи із суду в суд, потім — в поліцію. Ми щодня телефонували у поліцію і цікавилися, де Золотун. «Не можемо ходити за ним крок за кроком», — казали правоохоронці, але старалися контролювати.
Наша позиція була завжди однакова — водій має відповісти за законом. Золотун свою вину визнавав частково: погодився, що їхав напідпитку, але заперечив, що збив через це, пояснивши, нібито не побачив велосипедиста. Рішення суду його не змінить, бо ж він і після аварії їздив захмелілий, єдине — це урок для інших, щоб зрозуміли, що алкоголь і авто — несумісні речі. …Минулися суди, і ми знову повернулися до того сумного дня. Біль від втрати супроводжує нас увесь цей час. Є вирок, але нема дорогої нам людини…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
