Header Ads

«Дивлюся на портрет Олександра, а в його обличчі бачу всіх загиблих…»

Четверта річниця розстрілу Майдану… 18, 19 та 20 лютого — дати, викарбувані кров’ю у новітній історії України.

Чотири роки тому у ці лютневі дні в центрі Києва, за вказівкою тодішньої злочинної влади Януковича, було розстріляно понад сотню активістів Революції Гідності. Серед загиблих — шестеро героїв з Тернопільщини: Олександр Капінос, Устим Голоднюк,  Назар Войтович, Василь Мойсей, Ігор Костенко і Тарас Слободян. Чи їхня велика жертва змінила Україну? Чому досі не покарані винні у вбивстві патріотів?
«НОВА…» поспілкувалася з матір’ю Героя Небесної Сотні Олександра Капіноса Оленою Олексіївною. У березні Олександрові було б 34 роки. 18 лютого 2014-го куля влучила йому в голову біля Будинку профспілок у Києві, вранці 19 лютого він помер… У його рідному селі Дунаїв Кременецького району бережуть пам’ять про свого загиблого героя.  
— Олено Олексіївно, що для вас означають сумні дати розстрілів мирних мітингувальників на Майдані?
— З кожним роком сприймаю лютневі дні не лише як роковини за моїм Сашком, а передусім як дату всієї Небесної Сотні, усього Небесного Батальйону, усіх воїнів, які полягли за наше мирне життя. Дивлюся на портрет сина, а в його обличчі бачу усіх загиблих…
— Які сподівання покладав Олександр на Революцію Гідності?
— На Майдан Сашко подався відразу після побиття студентів. Приїжджав додому перепочити, випрати одяг. Я розпитувала про ситуацію на Майдані. «Ви більше бачите по телевізору, ніж я у Києві. У мене одна картинка перед очима…» — казав. Найболючіше — о 18-ій годині 18 лютого ми розмовляли востаннє. Це були уривки фраз, бо Сашко стояв біля сцени, грала музика. «Все буде добре!» — запевняв. Перед тим він розмовляв із братом, розповідав, що коли «Беркут» рушив на Український дім, вони утікали звідти через вікна, дивом пробралися на Майдан. Сашко розумів небезпеку, готував себе до того… Нині зустрічаємося з рідними вбитих на Майдані, кожен розповідає свою історію, а видається, ніби все це про одну людину. На Майдані кожен — чи молодий, чи старший — відчував одне і те ж. Сашко знав про смерть, але не боявся. Востаннє їхав із дому 13 лютого. Саме того дня у його похресника був День народження. «Сину, побудь з нами!» — просила я. «Якщо за наступні дні не буде змін, приїду додому…» — казав. На першому місці у нього була любов до своєї країни, а стосовно вимог Майдану, то казав, що нам не треба йти в Євросоюз, а потрібен Євросоюз в Україні. Сашко ніколи не їздив на заробітки, мав багато планів щодо відродження українського села. Хотів, щоб мальовнича Кременеччина стала центром туризму. Після закінчення Українського державного лісотехнічного університету два роки працював технологом на заводі з обробки паркетної дошки у Вінниці. Мав хорошу зарплату, йому подобалася робота, але повернувся додому. Мій чоловік з молодшим сином були тоді на заробітках. «Тату, повертайтеся в Україну, будемо на себе працювати!» — просив. І батько повернувся. Взяли кредит, купили трактор, комбайн, почали обробляти паї. Сашко посадив чималий сад, нині називаємо його «Садок Сашка», насадив 13 соток полуниць… Як би це дивно не звучало, але він зробив батька та брата господарями. Брався за будь-яку справу, поспішав жити… Нині усвідомлюємо, що він знав своє майбутнє…
— Та навряд чи думав, що його участь в долі країни буде героїчною…
— Сашко завжди був цілеспрямований. Пішов першачком на першовересневу лінійку, а коли повернувся додому, відразу запитав про золоту медаль. Я пояснила йому, що, аби отримати медаль, потрібно гарно вчитися. Він схопився за це, мене, як вчителя, тішили його поривання. І таки закінчив школу з медаллю! «Це перше, що я заробив своїми силами!» — казав. Не так легко йому все вдавалося, але він докладав зусиль і отримував результат. Після школи захопився громадською роботою, горів подоланням русифікації. «Та де та русифікація? Усі довкола українською говорять», — стверджувала я. «А ви кудись їздили далі області?» — запитував. Тепер розумію масштаби його мислення. Що задумав, те зробив. «Колись будете пишатися мною!» — казав.
— Чим далі затягується безпросвітна війна, нема очікуваних змін у державі, влада, яка прийшла на крові Майдану, не виправдовує сподівань громадян, доводиться чути, що даремна смерть наших Героїв, котрі поклали свої життя як на Майдані, так і в зоні АТО. Чи даремна?..
— Зовсім не даремна! Ці хлопці і чоловіки були обрані для такої місії. Майдан постав не просто так… Настав слушний час для подвигу. Загиблі на Майдані — з усієї України. Що дали їхня жертва? Наразі ще важко відповісти. Передусім змінилася свідомість нації. Знаю по собі: якщо раніше я могла мовчати на неправду, то тепер мною керує справедливість. Ми подолали страх. Можливо, не всі українці це відчули. Людина змінюється тоді, коли її зачепить біль. Хай Бог милує, щоб ще когось це зачепило. Нехай би вже закінчувалася війна, щоб не гинули кращі сини України. Нині багато хто нарікає на владу, але це перехідний період після Майдану, мусить прийти нове покоління, яке візьме на себе відповідальність. Нехай навіть двадцять років доведеться чекати, але до тієї кабали ми вже не повернемося. У нас такий історичний шлях, попередні покоління теж зазнали втрат. Майдан згуртував українців в усьому світі.
— Розкажіть про розслідування справи щодо вбивств на Майдані. Чи їздите на суди, чи спілкуєтеся з рідними інших вбитих?
— На суди до Києва їздять наші син і донька. Слухається об’єднана справа вбитих на Майдані, обвинувачений по справі — екс-начальник головного управління СБУ Києва та області Олександр Щеголєв. У томах справи нема доказів, хто саме стріляв у нашого Сашка, але є докази щодо інших загиблих, то хай би це було доведено до кінця. Між 22 і 23-ою  год. 18 лютого сина поранили біля Будинку профспілок. Волонтери доправили його в 17-ту лікарню. Сашко був при свідомості. «У мене стріляли!» — стверджував. Уночі його прооперували, відійшов від наркозу і відразу запитав лікаря, чи він дістав з голови кулю, а вранці помер… Кулю не знайшли, очевидно, поранили гумовою кулькою, яка легко відстрибує. Сумніваюся, що справа буде розкрита найближчим часом, бо припускаю, що якісь матеріали можуть бути засекречені, якісь знищені, але, можливо, через роки виявиться правда.
— Хто мав би бути покараний за смерть Олександра: той, хто стріляв, той, хто давав наказ стріляти, чи екс-президент Янукович?
— Передусім той, хто довів країну до такої ситуації. Ті, хто стріляли, — військові, звичайно, могли би і не стріляти, але вони на службі, вони сліпі виконавці. Напевно, були серед них і такі, котрі ненавиділи Україну. Пригадуємо, як перед ними на колінах батьки просили скласти зброю…
— Яку міру покарання ви би присудили Януковичу?
— Бог сказав прощати всім, бо є вищий суд — Господній, а тому мусить настати справедливість. Знаємо, що син Віктора Януковича трагічно загинув після втечі до Росії, Бог уже покарав екс-президента… У житті діє закон бумеранга — все повертається назад дуже швидко. На жаль, Янукович не усвідомив своїх помилок. І в цьому ми переконалися, слухаючи його через відеоконференцію з Ростова-на-Дону. Янукович ніби в іншому вимірі. Слухаючи згодом його адвокатів, складається враження, що вся країна ще перед Януковичем винувата.
— Чи їздили ви на Майдан до Києва після Революції Гідності?
— Вперше ми поїхали на Майдан у березні 2014-го, там ще стояли барикади. Потім навідувалися туди на роковини… Душа Сашка залишилася не в одному місці, а скрізь, де йому було добре. Він любив подорожувати, відвідував шевченківські заходи, фестивалі, Холодний Яр на Черкащині. Торік був вечір пам’яті до Дня народження Сашка у музеї Івана Гончара в Києві, я відчула, що син був там присутній… Іноді відчуваю його вдома, біля могили… Якщо мені важко, щось треба вирішити, приходить думка, ніби від Сашка. Важко це пояснити іншим. Може, подумають, що у мене щось з головою не в порядку, але це духовний зв’язок. Ну і, звісно, буває його душа і на Майдані…
— Майдан — це місце смутку чи героїзму?
— Це місце гордості! Місце виховання молоді. Смуток — у наших серцях…
— Нещодавно ЗМІ облетіла новина про те, що ваша сім’я виступила проти скандального зведення на місці погруддя Тарасу Шевченку у Вінниці монумента «Дерево свободи»…
— Коли Сашко працював у Вінниці, там не було пам’ятника Шевченку, тож вони з однодумцями відстоювали це питання. У 2014-ому мешканці міста своїми силами поставили гіпсове погруддя, можливо, воно не мало аж такої мистецької цінності, але навіщо було зводити лобами родини загиблих із місцевими мешканцями?.. Невже не було іншого місця?.. Сашко жив Кобзарем, читав його поезію, їздив до Канева, у труну сина ми поклали «Кобзар».
— А взагалі як вважаєте, чи потрібно зводити пам’ятники сучасним героям, присвоювати навчальним закладам їхні імена?
— На початках я сприймала це позитивно, а тепер задумуюсь, що краще б продовжували справу загиблих патріотів. Це був би найкращий пам’ятник! Якби Олександр жив, він був би першим на Донбасі. У кожного свій шлях… Людська пам’ять здатна до забуття, але забуття — ніщо, байдужість — гірше…

Новини партнерів

Loading...
На платформі Blogger.