Header Ads

Театр «Пілігрим» у Кременці

Театр  «Пілігрим»  Василя  Скоропляса  у  Кременці  –  сплав  майстерності,  експериментів  і  креативу  в  студентській  творчій  республіці.

Незабаром в Україні стартують нові театральний сезон і навчальний рік… А старовинний Кременець не має професійного театру або навіть муніципального, котрий би працював на постійній основі, хоча при районному Будинкові культури й діє хороший Народний аматорський театр. Але наразі – мова про кардинально інший творчий колектив. Бо авангардний, модерний, креативний розвиток театрального руху в місті над Іквою взяли на свої плечі аматори. 

Гурт молодих людей, безмежно залюблених у театр, хоче донести до масового глядача важливість та користь театральної культури під орудою місцевого визнаного й шанованого в Україні та далеко за її межами 66-річного Майстра, режисера-постановника, сценариста, уродженця с. Жолоби Кременецького району Василя Володимировича Скоропляса. Але ж театр — це не лише будівля (тим більше, якщо він її не має), і не з вішалки він розпочинається, а з Людини, з ентузіаста театрального мистецтва. І лише від опромінених талантом та одержимих сценою особистостей із великої літери, які не можуть собі дозволити працювати впівноги, залежить, бути чи не бути театрові. Тож не дивно, що приємно вражені від отриманої естетичної насолоди та заворожені магією театру «Пілігрим» кременчани з великим пієтетом, теплотою й дотепер згадують дві недавні літні вистави просто неба за мотивами «Енеїди» І. Котляревського.

Тож наш співрозмовник – «культовий» кременецький режисер-постановник Василь Скоропляс.

ЯКБИ  ІВАН  КОТЛЯРЕВСЬКИЙ  ПОБУВАВ  НА  ВИСТАВІ-ГУЛЯННІ  «ЕНЕЇДА»  НА  МАЙДАНІ  У  КРЕМЕНЦІ…

— Пане Василю, Ви, напевно, краще за мене знаєте про те, що минулими десятиліттями в Україні було кілька театральних постановок (сценічних версій) «Енеїди» за І. Котляревським: у Київському драмтеатрі імені І. Франка здійснив власну виставу видатний український режисер Сергій Данченко (у 1986-му), а в Донецькому театрі імені Артема (ще до Помаранчевого Майдану, у 2002-му) – не менш визначний вітчизняний майстер сцени Віктор Шулаков (отримав Шевченківську премію)… Іще кілька років тому цю ж виставу по-своєму й, відповідно, по-новому «підняли» івано-франківські театральні діячі… І тепер Ви тут, на південній Волині, в аж ніяк не провінційному Кременці, сміливо замахнулися на цей надскладний твір… І, якщо я правильно зрозумів Ваш задум, то у власній кременецькій, студентсько-аматорській виставі за мотивами «Енеїди», Ви зробили основну ставку на шосту частину твору, глибоко актуалізувавши її, присвятивши саме буремним, навіч трагічним подіям українського сьогодення – нинішній російсько-українській війні, утвердженню нашої нації, болючим національному та міжнаціональному й мовному питанням…

— Для мене згадана Вами шоста частина виявилася свого роду «замісом» основного драматично-трагедійного задуму вистави, оскільки я прагнув «відкрити навстіж оті всі шлюзи» смачно написаного класиком бурлеску. І найголовніше – показати глядачеві в усій мистецько-поетичній повноті та широті саме витвір, справжній вибух народного бурлеску в травестійному ключі, авторства нашого українського подвижника Івана Котляревського. Але найосновніше, чого я хотів домогтися у звітному спектаклі, — це «розбавити» виставу народними українськими думами. Вони наче потужно, вмотивовано «врізаються» в текстове полотно бурлескної поетичної вистави. Прагнулося, аби органічно, підсилювально-емоційно звучали відомі дума «Чорна рілля ізорана…», теж народні пісні «Козак від’їжджає», «Ой у лузі та ще й при березі породила молода дівчина сина…» Тож вона й породила на світ такого козака, який був змушений шукати кращої долі в чужій стороні, тобто Енея. Оце й був мій провідний режисерський задум…

А як ми вишукали форму подачі вистави? Вигадали-переформатували її як гуляння на майдані, бо ж наш експериментальний студентський театр «Пілігрим», по суті, не має де грати, тобто ставити вистави… Адже в концертній залі Гуго Коллонтая Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка наша «Енеїда» не змогла б прозвучати так розлого, широко, об’ємно. На превеликий жаль, власної театральної сцени в нас і досі немає… Ну та й, у принципі, цей наш рідний старовинний дворик педакадемії найкраще підходить для постановки вистави як гуляння. Тим більше, що ця чудова імпровізована сцена дала нам змогу грати виставу одразу в двох чи навіть у трьох площинах – скажімо, образно відтворити ще й оці темні сили зла, пекла, які з’являлися з нижньої ніші балюстради.

Але головну увагу глядачів ми «приковували» до центральної частини сцени та частини верхньої балюстради, котра в спектаклі слугувала Олімпом, де розгорталися ролі міфологічних богів. Бо ж зрозуміло, хто за їх образами криється, — це саме ті хитрі чинуші, які задовольняють власні меркантильні інтереси, вирішують свої шкурні питання, зіцьковують, зіштовхують лобами одну частину народу з іншою, держиморди, які морально «розкладаються» в грошолюбстві, гультяйстві, розпусті й пияцтві… Ото й було осердя, «золоте зерня» мого задуму як постановника вистави. Зізнаюся, що процес її творення тривав дуже важко, бо багато студентської й не тільки молоді прийшло, аби зіграти власні ролі.

Було важко зробити хори, позаяк студенти не дуже то й хочуть на хорах грати, бо чомусь вважають, що хор – то не головне, а ось основне для них, молодих, — власну роль зіграти, зблиснути в сценічному образі… Але, попри всі складнощі й певні «притирання», наш дружний творчий колектив настільки згуртувався, що всі мої підопічні, молоді актори-аматори, таки збагнули мою тверду вимогу-настанову: якщо не буде у виставі хору, то й не буде спектаклю взагалі. Оскільки я як режисер довго їх переконував, що якраз хор є основною ведучою силою всієї наскрізної дії вистави, виступає локомотивом усього складного, але заворожувального і для акторів, і для глядачів театрального дійства. Іншими словами, саме хор «зцементовує» все текстове та музичне, переплетене воєдино, нероздільне полотно вистави. Хор повсякчас включається в сюжетну лінію дії, він бореться, він перешкоджає, він запобігає, він, урешті, рятує героїв вистави і т. д. Тобто хор, за моїм режисерським задумом, ніс чимало функціональних навантажень, наскрізно ведучи народ, який виживає і бореться.

Ще передувало виставі те, що головний персонаж, який мав спершу виконувати провідну роль Енея, Андрій Дубас, цьогорічний випускник нашої педакадемії, був змушений поїхати на Всеукраїнські змагання із кік-боксингу до міста Харкова. Крім того, він у нас постійно вів усі концерти й культурно-мистецькі заходи в навчальному закладі, це вже зрілий актор. Тож саме його роль була, головна, оскільки згаданий хлопець-красень іще й наділений атлетичною тілобудовою. На жаль, на згаданому турнірі Андрій так захопився силовою боротьбою із важким суперником в одному зі своїх поєдинків-двобоїв, що навіть зазнав тяжкої травми ноги, а відтак три місяці був змушений відлежуватися та лікуватися…

І тому ми вже одразу включили в гру на репетиціях вистави його дублера – молодого хлопчину, який прийшов до нашого театру лише в жовтні 2016 року, — Віталія Бойка… Цьогоріч він має закінчити Кременецький педколедж, що діє в структурі педакадемії, і відтак ітиме на здобуття ступеня бакалавра. Тобто великі перспективи в навчанні в нього є. Тож Віталій заповзявся опановувати роль Енея, наполегливо «вживався» в його непростий образ, перебуваючи ще, так би мовити, «в дублі», але відчув, що настала його «зіркова» година «ікс», і він працював над складною роллю вперто, до знемоги, та не якось механічно, натужно, а напрочуд плавно і вправно, з творчим підходом. Він приходив щодня, коли я збирав нашу велику акторську трупу на репетиції, бо ж не мали змоги проводити їх два чи три рази на тиждень, адже в хлопців і дівчат постійно були на першому, навчальному плані заняття, заліки, екзамени. А особливо важко молодим акторам доводилося поєднувати власну освіту з театром уже в міру наближення випускних іспитів у педакадемії… Щоправда, тепер уже аж ніяк не дублер, а як повноцінний, надвідповідальний актор Віталій Бойко віддавався сповна сценічному творенню довіреної йому головної ролі й власному зростанню як молодий, але дуже здібний молодий митець. Працював у поті чола, бо ж розумів, що й особисто на ньому, й на всьому хорі будується наскрізна дія вистави-бурлеску. Віталій уповні усвідомив, що він є вожаком, ватажком, який веде своє воїнство, прагне виграти битву разом із побратимами-вояками, перемогти й дістатиcя тієї землі, де, врешті-решт, усім великим гуртом їм мало б зажитися добре. Незважаючи на те, що задля здійснення цієї заповітної мети довелося пройти спочатку все нібито в жарт, але, коли Еней мусив зійтися в двобої з таким сильним ворогом, як Турн (його роль зіграв уже не студент, а керівник гуртка інформаційних технологій нашого вишу Олександр Ковень), то хлопець хоч куди козак і парубок моторний Еней відчув, що в цій боротьбі з Турном він або переможе, або ж… Тому міг покладатися лише на силу духа власного народу-бійця. Й останній його заклик, як написано в І. Котляревського, — це «Любов к Отчизні де героїть, там сила вража не устоїть…»

Сама поема наповнена яскравими прикладами того, як дії людей, спрямовані на любов до Батьківщини, в підсумку справді приводять до перемоги над усіма ворожими силами… Ці слова й стали основою фінальної точки згаданої жертовної боротьби за рідний народ та свою державу. Еней просить своїх хлопців згуртуватися, оточити ворогів, допомогти йому, битися до кінця… Хоча спочатку він звертається до богів, до мами-Венери та батька-Зевса, одначе вони нічим не можуть йому допомогти. І тому Еней розуміє, що єдиний вихід – згуртувати своїх хлопців-воїнів навколо себе, вступити у битву й виграти її… Таким чином наш герой і перемагає, і так народився в нашій виставі оцей досить незвичний фінал. Ми вирішили влаштувати очищення Енея-лідера, його омовіння чистою водою, коли ритуально виходять дівчата у довгих вишиваних полотняних сорочках із рушником під мелодію цієї ж пісні «Ой у лузі калина…», із порваною чоловічою сорочкою та глечиком води в руках, котрою Еней і вмивається, бризкаючи на хлопців, щоб вони теж, так би мовити, символічно очистилися… Наш герой-переможець витирається українським рушником та вбирається у вишивану сорочку, і його останні слова звучать так, що «Слава троянцям! Героям слава!..» Це й довершує, вінчає наш фінальний задум.

— Ви як художній керівник є режисером диктаторського, авторитарного типу чи, все-таки, допускаєте ліберальні нотки-послаблення, якісь вольності задля користі загальної творчої справи у співпраці зі студентами – акторами-аматорами?

— Аж ніяк ні, я в жодному разі не вважаю себе режисером-постановником із диктаторськими замашками… Я не є якимсь деспотом. Мої вчителі-наставники свого часу навчили мене працювати в театрі таким чином: я даю акторам конкретні завдання, складаю чіткий план, що я роблю, для чого це здійснюю, далі йде сама дія і накреслюю, як саме я маю провести всі пристосування, напрацювання, вибудовування сценарію вистави. Ось якраз на оцих пристосуваннях я даю свою акторам змогу імпровізу, аби вони намагалися шукати якісь цікаві сценічні знахідки в ході побудови дії вистави, і вони здебільшого все це розігрують на етюдах.

Приміром, юний актор Юрій Коханевич, який грає роль Нептуна, оригінально придумав оцей експромт (комедійну ситуацію) – привніс у виставу сучасні… ласти для плавання: це ніби й абсурд, що у морі він париться, але жарт-трюк вдався «на ура!», бо Юрко настільки природно його обіграв!.. А ось Володя Репетило грав цю ж роль у другій нашій виставі, не знайшов самотужки цього цікавого ходу, але використав знахідку свого попередника й теж належно зіграв свою роль. Додам, що цікаві знахідки були чи не в усіх моїх підопічних лицедіїв, особливо постійно перебував у пошуках чогось нестандартного, гумористично-грайливого досвідчений актор Роман Левандовський. Ромко, на щастя, повернувся до нас із роботи зі США, аби одружитися в Кременці. Додам, що він, узагалі-то, брав участь іще в нашій найпершій «ударній трупі», яка «з нуля» творила виставу, котра відбулася в нашому експериментальному театрі «Пілігрим» навчального закладу, який його учасники самі створили та так і назвали. Всі прислухалися до пропозиції Романа, який, як відомо, є відомим у Кременці поетом, бардом, художником-графіком. Цього ж разу весь імпровіз – то все знахідки-витвори Р. Левандовського. Він сильно зіграв роль Латина, самостійно вигадавши всі оті гумористичні штучки-«примочки», котрі глядачі сприйняли як вдалі й доречні.

А хоча й непогано зіграв у дублі Латина, Нептуна, Вулкана та Зевса теж іще наш «старий вовк» — актор і рок-музикант Антон Луб’яницький (Герой Євромайдану, Революції Гідності, 2014 року зазнав на вул. Інститутській у Києві тяжкого вогнепального поранення в черевну порожнину…), який, уже давно не будучи студентом, шість літ тому пов’язав свою аматорську акторську долю з нашим театром, іще з часу успішної постановки «Літньої ночі» за В. Шекспіром. Ця яскрава особистість до самозабуття залюблена в театр, відтак повсякчас активно-наснажено бере участь у репетиціях та виставах, граючи, буквально проживаючи на сцені в образах своїх героїв власне друге, творче життя із великим задоволенням та молодечим азартом, ніколи не підводячи нашу трупу, водночас, працюючи на відповідальній посаді як визнаний і шанований фахівець у Кременецько-Почаївському ДІАЗі.

Якщо ж говорити про наших цікавих дівчат-акторок, то, приміром, Марина Крупенко, яка заслужено виборола прерогативу грати у першій цьогорічній постановці «Енеїди», то вона з театром уміло поєднує ще й свою участь у всіх концертах та заходах, а також свого часу на одному подиху, не побоюсь цього слова, талановито зіграла складні ролі Марусі Чурай за Ліною Костенко, майстерно-органічно перевтілилася в образ Мотрі в п’єсі «Недоспівана пісня Гетьмана Мазепи» за історичними романами Богдана Лепкого, хоча вже й закінчує Кременецьку педакадемію. А в цьогорічній «Енеїді» вона теж просто «горіла» на сцені, так жадаючи зіграти свою ключову роль, однак, як каже на своєму сленгу молодь, її «не в тему», в найбільш непідходящий момент, викликали на сесію в м. Рівне… І відтак вимушено інша актриса-дублерка (Іванна Свитка) теж спромоглася, попри особисті творчі, психологічні, технічні моменти, виконати навдивовижу потужну сценічну роботу: в неї спершу дуже не йшла ця складна роль, дівчина спочатку навіть заливалася у відчаї слізьми, відмовляючись грати й просячи будь-що повернути назад, із… сесії (!) Марину Крупенко…

Але в нашому театрі діє залізний принцип – кожен повинен обов’язково напрацювати та відіграти свою, довірену режисером роль, і немає значення те, виступає людина «в основі» чи «в дублі»… Я їм щоразу втовкмачував, що гратимете у виставі всі, а вже для участі безпосередньо у виставі тягнутимете «лотерейні» номерки… Бо інакше не можна чинити, якщо на одну й ту ж роль є двоє-троє виконавців… Мушу дотримуватися цього безпрограшного принципу, бо в такому разі «відрізається» найменша можливість зародження серед членів колективу, трупи так званої «зіркової» хвороби… Тоді я Іванку Свитку мусив «уламувати», «згладжувати» певні морально-вольові, гострі кути, аби вона перейнялася тим, що склалася така форс-мажорна ситуація, коли права вибору більше не було ні в неї як акторки, ні в мене, який і «заварив усю цю кашу», замішану на нервозно-стресовому, але такому надихально-заряджальному, навіть адреналіновому імпровізі на кшталт відчуття непередаваного словами джазового драйву, коли не ти нею живеш, музикою, а це «чарівна театральна флейта» всеціло керує й «живе… тобою» на сцені, що ти вже не підвладний реальному життю… Кажу Іванці, Марину ж не будемо чекати, а виставу треба випускати «в прямий ефір» за графіком, попри всі наші емоційні, переважно надумані, суб’єктивні «хотілки-нехотілки»… Довелося типу пообіцяти дещо розгубленій, але повносилій, просто ще не впевненій у собі акторці-дублерці, що Марина невдовзі приїде й зіграє, тому переживати та нервувати не треба намарно, а просто слід, так би мовити, «відбути номер»… Цими запевненнями я так «заколисав» Іванку Свитку, що вона, як наслідок, неочікувано для всіх і самої себе потужно, самовіддано попрацювавши над собою та відкинувши зайві страхи-мандражі, згодом навіть перевершила саму себе кохану й органічно, по-справжньому, вже майже професійно зіграла — «на відмінно» — у передпрем’єрній, репетиційній виставі, не здогадуючись про те, наскільки несподівано зросла її майстерність як актриси…

Цікаво й парадоксально те, що сталося вже потім, коли Марина Крупенко все-таки повернулася до нас, за чотири дні відпрацювала всі додаткові репетиції з оркестром та виконавцем ролі Енея – і саме в день… прем’єри «Енеїди» знову приїхала та впевнено-наснажено, класно зіграла в другій виставі, 5 червня 2017 року, ту «багатостраждальну» роль на своєму звичному рівні. Але всі наші актори й експерти чомусь згодом, якимсь містичним чином, не змовляючись, таки дійшли спільного висновку, що, виявляється, саме «великомучениця» Іванка Свитка на передпрем’єрних репетиціях-прогонах виглядала в цій іпостасі не те, що аж ніяк не гірше за мою як режисера «фаворитку». Навпаки – заледве не всі, хто бачив наші першу і другу вистави, сказали, що їм сподобалася гра саме Іванки Свитки в першій, і це попри все те, що Марина Крупенко мала деяку перевагу перед своєю дублеркою в акторському досвіді, проте виснажлива робота Іванни в «пожежному порядку» якось непомітно швидко знівелювала цей уявний «відрив», і згадані двоє дівчат-акторок волею випадку, в ненавмисно конкурентному творчому змаганні лише збагатили мій особистий, режисерський та найперше колективний ужинок сценічних надбань і дивовижним чином, якось само по собі, примножили багаж відточування та закріплення акторської майстерності обох моїх, наділених Божою іскрою обдарування, колег-вихованок… Як же в даному разі не взяти й не згадати з приводу такого щасливого випадку, незалежного від нас осяяння «згори» вислів: що все, що не робиться, те робиться лише на краще…

Марина Крупенко наразі успішно заочно навчається на акторському відділенні Рівненського гуманітарного університету й, до слова, після першого прем’єрного показу вистави «Усі відповімо перед Всевишнім…» за творами Марії Матіос, пролунав телефонний дзвінок від Організаційного комітету IX Міжнародного юнацько-молодіжного театрального фестивалю аматорських театрів із м. Рівне. В екстреному випадку колектив студентського експериментального театру «Пілігрим» запросили для участі у фестивалі, що стало для нас приємною несподіванкою. І після тодішньої поїздки на театральний фестиваль до Рівного з виставою «Усі відповімо перед Всевишнім» за твором Марії Матіос, Марина здобула визнання як найкраща виконавиця жіночої ролі й отримала як винагороду Диплом. Тобто, практично, вона, вже по закінченні згаданого вище вишу, на чинне запрошення Рівненського драмтеатру повноправно увіллється в його потужну трупу. Але «в умі» в усьому талановита та здібна М. Крупенко, скажу «по секрету» (нехай вона дарує мені цей «гріх»), має ще один власний життєвий план-задум щодо особистої долі: нібито хоче повернутися до нашої Кременецької педакадемії, на магістратуру, й цілковито закінчити її за спеціальністю «Біологія»… На завершення теми скажу, що «Пілігрим» запросили для участі в наступному, ювілейному рівненському фестивалі 2017 року.

Неабияк вразили та приємно здивували мене в «Енеїді» ще одні наші дівчата — в ролях Венери і Дідони. Знову ж таки – я вкотре їх поділив, аби нікому з молодої й амбітної акторської порослі не було образливо, що хтось, бачте, не перша, а буде другою…Я сказав чітко, по-справедливому: у першій дії «Енеїди» грає одна пара Венеру та Юнону, а в іншій – друга. У першій гарно перевтілилася в сценічний образ Венери Оля Гануліч, а Юноною всмак побула Ірина Бевсюк. А вже у другій дії були задіяні у виставі Марія Мазовіта та Катерина Нікішина, яка лише нещодавно захотіла зіграти роль Лависі. Але останню відтворила на сцені Валя Назар. Це вже мої вихованки-акторки з нового набору, і прізвища всіх їх, на жаль, іще записую в нотатник.

Але найважливішим результатом нашої спільно титанічної праці стало усвідомлення акторами-студентами того, що хор – це є основа руху, дії на трьох площинах сцени у виставі, бо якщо не буде хору, то годі й сподіватися на повноцінне, нехай і новаторське мистецьке дійство в сучасному прочитанні твору І. Котляревського, проте за всіма класичними театральними канонами.

До речі, під час другої нашої вистави чи не всі мої підопічні-актори дещо загралися, почавши вільно себе почувати від легкого запаморочення від успіху, бо так гучно їм аплодували вдячні й приємно вражені глядачі… Одначе, після оплесків та якогось розгублення-переляку, вони знову, вдруге почали грати ту ж саму сцену про… Вулкана-коваля… Можливо, діти вже було помилково подумали, що їх на масовій сценці викликали… «на біс!». Але гідно вийшли з цієї кумедної ситуації, хоча, як поділилися згодом, сильно спереживалися, бо їм здалося, що стався якийсь ляпсус… А я їм заспокійливо кажу: ну дівчата, з ким не буває… Забудьте… «Кіксанули» — і все, отаке сталося… В даному разі немає нічого дивного, бо навіть маститі, професійні актори великих театрів припускаються помилок на великих сценах…

— Подейкували, що глядачам двох цьогорічних кременецьких вистав за мотивами «Енеїди» дуже сподобалося оригінальне, «живе» музичне забезпечення. Вразили й козацькі литаври, а Ви по-режисерськи вміло та чутливо, своєчасно й майже непомітно, одним порухом руки змушували музику то звучати гучніше, то затихати, аби гру акторів, їх діалоги й монологи не заглушувати гучним звучанням інструментальної групи? Як Ви підбирали нотний матеріал і виконавців мелодій на старовинні львівські та загалом українські мотиви, котрі органічно супроводжували театральне дійство просто неба?

— На жаль, ми провели надто мало репетицій перед двома виставами, хоча мені ще баглося «живого» вокалу – «Чорну ріллю ізорану» мав би заспівати наш уславлений кременецький кобзар Василь Жданкін, але, на жаль, тими днями він саме перебував на гастролях. А давати в запису його могутній спів стало б недоладним, недоречним, оскільки штучне «звучання» неприємно розрізало б цілісне полотно вистави гучним дисонансом, і вийшло б неправильне, немилозвучне, різностильове неспівзвуччя текстів гри акторів та «неживого» співу кобзаря… У першій виставі я хотів, щоб твір «Ой у лузі та ще й при березі…» виконав соліст Кременецького РБК Володимир Дзюма, проте саме в той момент, коли троянці на чолі із ватажком Енеєм виходять на майдан зі списами, дурачаться. Бо в цій же пісні співається, що породила дівчина сина, та не дала йому долі, а лиш силу й волю…

Це ж саме наші талановиті студенти забезпечили музичний супровід, зокрема Мар’яна Презлята, наша прекрасна сопілкарка, лауреатка міжнародних конкурсів, яка, до речі, вийшовши з декрету, створила чудовий музикальний колектив-ансамбль сопілкарів. Вона також зібрала двох хлопців із Вишнівця (Збаражчина) на нашу виставу та двох дівчат-сестричок із Костополя, що на Рівненщині. Залучила Іру-бандуристку, Павла Левицького – нашого актора, який мав грати роль Еола із сопілкою, але не взяв участі у виставі, бо відповідав за звучання литавр. Потім іще трішки долучився до ударних інструментів майстерний музикант і викладач-духовик, екс-завуч Кременецької музшколи ім. М. Вериківського В’ячеслав Войтко. А вже на третій виставі я жадав, аби Павло Левицький зіграв Еола із сопілкою, але чоловік сопілкарки Мар’яни — Сергій Томашівський (викладач, учасник АТО) — придумав-зробив оригінального народного свистуна, з котрим вони дурачилися, бавилися всмак зі звуками, за моїм завданням, як ті діти.

— А чи задовольнила Вас як організатора двох звітних вистав акустика старовинного дворика педакадемії?

— Так, безперечно, там чудова акустика. Правда, якщо «посунутися» ближче до дверей, що біля гуртожитку, то звучання вистави, її текстової частини трішки «розсіювалося» в розрідженому вечірньому повітрі, «втікаючи» кудись угору… По п’ять хвилин тривала кожна сценка вистави «Енеїда», а в цілому вся дія зайняла сорок п’ять хвилин.

…Ми колись зіграли в Кременці шекспірівську трагедію «Ромео і Джульєта», та хотіли заглибитися у видовжене «лоно» старого дворика, але там, на жаль, неможливо зіграти виставу «Енеїда», бо акустика хоч і ще краща, одначе там би «не працювало» наше штучне море з розфарбованих полотнищ… Шкода, що на моє замовлення не виготовили ще такі елементи декорацій, як важкі диски від автоколіс, і ми б тоді зробили, уявіть собі такий образ, журавлів, котрі б підіймали наше «штучне море»… Море тоді б плавно перетворювалося б у… небо. Але ще одна гостра проблема нашому театрові допікає – не маємо чим освітлювати сцену й декорації в ході дії вистави, бо виручають під час постановок оті нещасні шість ліхтарів, котрі залишилися…

Послуговуючись античним чи міфологічним літературним матеріалом, ми свого часу відіграли виставу про Ромео та Джульєту «у середньовічній Вероні», зі справжніми смолоскипами, одначе після того нам «дали прочухана» працівники вишу, відповідальні за дотримання техніки безпеки, і заборонили ці підсилювальні, без сумніву, та видовищні спец ефекти, виражальні засоби… Трапився тоді такий прикрий випадок, що, через неуважність наш хлопець-актор устромив не в те місце того палахкого факела, і від нього вже майже зайнялося та ледь ущент не згоріло дерев’яне покриття на балюстраді старого академічного дворика, а потім усе там про всяк випадок замінили на метал, як кажуть, від гріха подалі… Але якщо всі ці реквізити виготовити з металу належним чином (тарелі, на дно котрих наливають невеличку кількість гасу), то не буде нічого страшного, ніщо не займеться та не накоїть лиха. Хоча, якщо б щось і трішки запалахкотіло у розпалі вистави, то захоплені чи навіть трішки налякані глядачі просто подумали б, що це така оригінальна задумка режисера (сміється – Авт.), аби вразити їх уяву… Правда, в замкненому архітектурному просторі дим від смолоскипів починає крутитися й у когось вразливого, борони Боже, може запаморочитися в голові.

Всі нюанси спецефектів та «вогняних» реквізитів треба враховувати заздалегідь, достеменно, щоб усе, тьху-тьху-тьху, не пішло не за сценарієм (сміється – авт.)… Але ж у стародавній Елладі не було ліхтарів, а послуговувалися в ті часи лише свічками та смолоскипами, тому під час вечірніх класичних вистав це можна й треба обігрувати, бо воно ж майже нічого не вартує. На одному з давніх режисерських семінарів я почув із зали чиєсь запитання: мовляв, «Які саме прожектори ви порадите придбати для освітлення під час вистав?..» А поважний лектор подивовано каже у відповідь: «Та хіба ж у прожекторах-софітах річ у театрі?!»

Потім я ставив драму-п’єсу «Комуна в степах» (1925) авторства репресованого й знищеного сталіністами драматурга Миколи Куліша, і наш талановитий художник придумав ліхтарі-«летючі миші» (всю рампу зробив із них), котрі на той час були ну просто сценографічним «ноу-хау», добре, без перебору освітивши згадувану експериментальну виставу!.. Це було навіть трішки страшно, коли сила-силенна ліхтарів «бігає», «втікає» зі сцени, нажахано перешіптуючись між собою, тобто відображаючи насування чогось чорного, невідворотного — сталінських репресій, нашого Розстріляного Національного Відродження… То були воістину шекспірівські мотиви в українському мистецькому житті…

А коли ми свого часу ставили романтичну виставу-інсценізацію «У неділю рано зілля копала…» за мотивами твору О. Кобилянської просто неба, в… сосновому лісі, над мальовничим Фестивальним озером, що в с. В. Бережці Кременецького району, то я тоді взагалі обійшовся без електричних ліхтарів – ми розпалили перед дійством три великих вогнища і смолоскипи. Добре, що вдалося домовитися з лісівниками, аби вони дозволили нам над озером обережно розпалити три багаття, бо мої молоді актори грали (сиділи) обличчями до озера, між чотирма височенним соснами. Ефект реального, «живого» театру на лоні чарівної волинської природи був надзвичайний!.. Це було щось близьке чи то до фентезі, чи щось схоже на фантасмагорію, бо як так звуки хорів розписав, котрі імітували шум дерев, котрий накочується й цілковито огортає людське єство своїм містичним чаром, змушуючи бачити крізь темряву чудернацькі образи… Тепер теж моя колишня кременецька вихованка – вроджена акторка Руслана Казновецька-Данилюк — постійно просить, аби я відновив ту пам’ятну «лісову» виставу. Бо тоді вона в ній не зіграла, але дуже про це мріє, щоб виконати роль молодої циганки Маври, яка, за сюжетом, жінка провідника циганів Раду, народила сина не від чоловіка, а від коханого – народила «білого сина із синіми очима»! На зрадницю чекала смерть, та врятував Мавру батько, циган-музикант Андронаті: вимолив вигнання замість смерті рідній, єдиній дочці, одначе забрав у неї найрідніше – дитину… А наразі цю чудову виставу з українськими народними танцями й пристрасними циганськими танцями у таборі ромів можна зіграти навіть на території Кременецького ботанічного саду, щоб більше глядачів із міста та околиць прийшли на це чарівливе дійство… Аби лиш нам дозволили запалити ввечері вогні, щоб контрове світло позаду було, а спереду неодмінно придумаємо, чим підсвітити імпровізовану сцену…

— Не знаю, пане Василю, чи Ви особисто «запрошували» Івана Котляревського на власні вистави за мотивами його поеми-бурлеску, але, якщо припустити, уявити, що він усе-таки був би серед глядачів у імпровізованому партері на дерев’яних лавках, то, на Вашу думку, як би класик відгукнувся на Ваше травестійно-бурлескне гуляння на майдані на сучасний лад: за що похвалив би, а за що покритикував би режисера-батяра?..

— (Сміється – авт.) Мені здається, що шанований мною Іван Петрович, напевно, вважав би, що я насмілився занадто «похуліганити» з його безсмертним твором «Енеїда». Хтозна, може, поет-класик із неба й бачив усю цю нашу «вакханалію»… Але ж перечитуєш автора вкотре та щоразу віднаходиш щось нове для себе… Кожен режисер, прочитуючи твір класика по-своєму, бере за основу постановки вистави все те, що йому близьке. Я знайшов щось суто своє, а може, в мого славнозвісного колеги-метра Сергія Данченка у Києві «Енеїду» «відгуляли» зовсім в іншій мистецькій, теж сучасній інтерпретації… Він побудував свою роботу більше на козацтві, а тему міфологічних богів столичний режисер майже знівелював – хоч вони в нього там і трішки є… Проте Котляревський писав «Енеїду» за законами та канонами трагедії, переспівуючи античного майстра слова Вергілія… І ця ж давньогрецька трагедія будується на основі конфлікту між Небом та Землею, між людиною і Богом. Людська та Господня сила… І С. Данченко це зберіг, тим більше, що за бурлескними образами він бачив усіх «вишніх-небожителів», панів, підпанків та всіх інших… Тому, гадаю, що І. Котляревський трохи посварив би мене за вільне прочитання його твору, а ось саме фінальна сцена нашої вистави – це, вважаю, якраз те, заради чого він і написав цю поему. Я не наполягаю, але мені здається, що класик у ті часи не міг написати про тих хлопців-козаків, які були вигнані 1775 року із Запорожжя москалями за Дунай, хоча однойменним твором-оперою відгукнувся точно про це С. Гулак-Артемовський. Вважаю, що І. Котляревський свого часу не міг описати це, але, переконаний, що в нього якраз і вийшов переспів того факту, що хлопці-козаки, вигнані москвинами із Запорізької Січі, подалися шукати кращої долі та нової вільної землі, аби знайти притулок – оце, стверджую, і є надканва й надзавдання І. Котляревського.

ЯК  ПРАЦЮВАТИ  З  ЛІТЕРАТУРНИМ ТЕКСТОМ,  ЩОБ  ЙОГО ЛЕГКО  ПЕРЕКЛАСТИ  ТЕАТРАЛЬНОЮ  МОВОЮ

— Можливо, на Ваш професійний погляд, під час постановок «Енеїди» Ваші вихованці як актори-аматори до чогось «недотягували». Бо ж не всі з них згодом стануть професійними акторами, а більшість просто надалі розумітиме й любитиме високе мистецтво театру?..

— Звичайно, що певні «косяки» помітив не лише я, бо, як не дивно, і далі навчаюся театральному мистецтву разом із цими класнючими, одухотвореними, талановитими хлопцями та дівчатами, хоча не всі з них пов’яжуть своє подальше життя зі сценою. Обидва склади вистави (чи й більше там їх вийшло, навіть три) для мене — абсолютно рівноцінні. З веселощами та сміхом проходили драматичні епізоди… Втім, кожен молодий актор-аматор наповнює свій образ особливими барвами, тож вистава, котру я бачив із одним складом, із другим-третім — ніби оживає по-новому. А любительський театр на тому й будується, та й, у принципі, всі театри народжувалися з любительських. Як, приміром, і театри К. Станіславського, Леся Курбаса. Тому я особисто ніколи не ставлю чіткої, однозначно-твердолобої грані між любительським і професійним театром. Бо коли ми приїхали до Рівного, і мій колишній вихованець, студент колишнього Кременецького педучилища й очолюваною мною агітбригади, Заслужений артист України Петро Ліснічук сказав, що «під крилом у режисера Скоропляса я колись зрозумів, що любительський театр від професійного відрізняється єдиним – аматори грають-викладаються на сцені залюбки, собі в задоволення, а профі – за гроші…» Він теж вважає, що між ними немає різниці, позаяк інколи любительський театр такі великі потенційні можливості своїх акторів-самородків відкриває, що навіть ніхто з фахівців на таке не сподівається…

До речі, коли згаданий вище Петро вступав у Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого, то світлої пам’яті й незабутній «зірковий» український актор Костя Степанков мовив, що, мовляв, «Хлопче, Ви так сильно прочитали свій монолог, довівши те, чого багато хто в приймальній комісії не визнавав, що про це там сказано, що я й не знаю, чи Ви вступите до нашого вузу (адже тоді Ада Роговцева з Олійником набирали курс – В. С.), але Ви є талановиті до холєри, кажу Вам, бігме… Краще б Ви вступали не на акторське відділення, а на режисуру, бо Вам Богом дана ота режисерська хватка доводити й переконувати…» Так склалося, що Петро Ліснічук опісля якось навіть зріднився, подружився з Адою Роговцевою (Роговець) та Костем Степанковим, їх донькою (теж студенткою-актрисою) ввійшовши в цю акторську сім’ю як рідний. Саме вони відіграли важливу роль у становленні Петруся Ліснічука як самодостатньої, яскравої, творчої особистості, самобутнього актора, по-батьківськи, турботливо, прищепили йому, сироті, своєму учневі, українську національну свідомість, а також розповівши, що свого часу Кость Степанков був гнаний і переслідуваний під не своїм прізвищем окупаційною, войовничо-атеїстичною комуністичною владою як син священика Петра Волощука… До слова, К. П. Степанков іще за життя зізнався про свою власну історичну розвідку-знахідку про взаємини українських повстанців і командира радянського партизанського з’єднання Сидора Ковпака. Адже виявилося, що саме контррозвідники-оунівці-упівці, з одного боку, й друзі з НКВД — із іншого, потайки попередили Ковпака про заплановані арешт та замах на нього з боку енкаведистських опричників, і він вижив саме завдяки цьому, своєчасно відійшовши в інше місце своєї дислокації, вглиб лісів. Тому Степанков і зіграв його образ у фільмі специфічно, саме проніс власне сприйняття командира як народну українську (!) думу, намагаючись показати (аж ніяк не в дусі тодішньої нав’язуваної соцреалістичної кінопропаганди) непросту, надскладну долю цієї неоднозначної, але неординарної історичної постаті…

МЕТАФІЗИКА  ПРИТЧЕВИХ  ВАРІАНТІВ…  ПРИВІТ,  «РІЧАРДЕ ТРЕТІЙ!..  ПРОЩАВАЙ,  «РУЦКІЙ  МІР»?!

Тож іще в часи згаданої агітбригади совєтських часів ми планували з Петром Ліснічуком поставити дещо цікаве в тому стосунку, і нині я знову повертаюся до того задуму. Та навіть відомий тернопільський актор драмтеатру, Народний артист України, професор, завідувач кафедри театрального мистецтва Тернопільського національного університету ім. В. Гнатюка В’ячеслав Хім’як, який цілком справедливо, влучно вважає професію актора – божою (!), обіцяв мені як своєму давньому й доброму другові, що, мовляв, «Старий, я буду приїжджати до Кременця та всіляко допомагати Тобі в постановці великого драматичного проекту – трагедії «Річард ІІІ» Вільяма Шекспіра…»

У Рівному ж Петро Ліснічук, через прикру помилку техніків, прямо під час вистави (рок-опери «Біла ворона» за присутності автора (!), Юрія Рибчинського…), за нещасливого збігу обставин, невдало впав у… сценічний люк із шестиметрової (!) висоти й дуже тяжко травмувався. Але, хвалити Бога, виборсався з тієї біди за підтримки своєї вірної та турботливої, жертовної дружини. І я, в міру власних можливостей, відвідую його час від часу в Рівному, всіляко допомагаючи повернутися другові та колезі до активного людського й акторського життя.

Бо ще коли я сам навчався режисурі у колишньому Київському державному інституті культури імені О. Корнійчука, то в свої студентські роки любив, просто обожнював прекрасного викладача, якого ми всі називали татом, — Ільїна: він був головним режисером Горьковського театру для дітей та юнацтва, але школу пройшов після цього неабияку – вищі курси в Ефроса на Малій Бронній у Москві, котрий у ті далекі часи високо котувавася… Тож Ільїн викладав у нас режисуру і дав нам дуже багато в плані аналізу. І коли ми почали разом із цим чудовим викладачем «розбирати» «Річарда ІІІ», то він сказав, що покаже нам, що ж таке форма. Ільїн запропонував одну виставу за цим твором поставити як комедію, а іншу – як трагедію, але форма, котра цементує це все, – то він задав нам завдання, аби ми постаралися необхідні монологи віднайти, прочитати переклади всіх авторів, які є в програмі. Я тоді прочитав твори перекладачів Бориса Пастернака, Бориса Тена, а ще мені дали в бібліотеці колишнього Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка переклад Т. Щепкіної-Куперник (колишньої актриси Петербурзького царського театру Корша, правнучки видатного актора Міхаїла Щєпкіна, випускниці Київської гімназії).

Ми розмірковували над дилемою двох перекладів. Здавалося б, однакових, на перший, побіжний погляд: «Паетаму решіл я стать зладєєм…» («Тому я злодієм вирішив стати» (за Б. Теном) і «Поетому ізбрал сєбе я роль зладея…» (за перекладом письменниці Тетяни Щепкіної-Купернік) — бо я довго не міг второпати, що це бажання героя твору, аби його привели до влади… А вже через 15 років, коли до Львова приїжджав грузинський театр під орудою визначного режисера Роберта Стуруа, я розгледів саме це відкриття в його виставі, квиток на котру мені купив мій друг із тамтешнього ТЮГу. Це було колосальне відкриття «Річарда ІІІ». То була «бомба» — через стільки літ мого шефа-наставника. Вони згодом поїхали на шекспірівський фестиваль до Лондона, де посіли перше (!) місце серед усіх театрів світу! Вона, героїня, каже, проклинаючи Річарда ІІІ, «Ти вбив мого чоловіка Річмонда…», але тут же лягає під… «без п’яти хвилин» володаря, адже для неї головне – взяти персня, бо вона знає, що Річард ІІІ уже стає королем Англії… І надалі всі отак «прогинаються» й «лягають» під нього, звісно, кожен по-своєму, по-різному… Грузини зробили для сцени труну в своєму національному стилі – домовину, цільно стесану, на… колесах (не зі спицями, а на дерев’яних кругляках), бо ж, як відомо, приміром, у нас в Україні так не ховають покійників… Актриса возлягає з іншим, зраджує чоловіка, а він ногою копає ту труну-колісницю, котра з гучним гуркотом, страшно котиться по сцені… Суперсильні ефекти образності, метафоричності, іносказання, метафізика притчового варіанту – просто приголомшливі!.. Грузинські актори грали рідною мовою, але – о диво! – мені не треба було навушників для перекладу тексту, оскільки я так добре знав сюжетне полотно п’єси, тобто зрозумів усі образні, «закодовані» ходи режисера… Я також бачив свого часу інші варіанти прочитання «Річарда ІІІ» — у московських та пітерських театрах, там усе режисери облаштовували дуже навіть натуралістично й, позірно, нібито моторошно: зі справжньою плахою, залитою кров’ю… А ось у геніального грузина Р. Стуруа навпаки — все просто, зате глибоко, образно, з психологізмом і не для всіх збагненною філософією, манерою сценічного прочитання твору В. Шекспіра. Актор просто витер руку від крові, котрої взагалі не було видно, в принципі й візуально, серветкою та спокійно викинув у смітник… Це театральний засіб методом застосування образних знаків діє сильніше на глядача, ніж натуралістичні подробиці-деталі, котрі копіюють виражальні засоби, спецефекти кінематографу, але ж театр – це не кіно, а зовсім інший, глибинніший вид мистецтва!.. Крапка… Отакий нестандартний, позачасовий і нетутешній (не від світу цього) театр я й сповідую, принаймні, намагаюся культивувати в наявних у Кременці умовах.

У мене колись був задум поставити виставу за колосальним філософським твором відомого російського священика, світлої, блаженної пам’яті Алєксандра Мєня, якого, до слова, підступно вбили христопродавці, саме російська Церква… Адже він відверто-сміливо писав про виплекану сталінізмом РПЦ МП, викривав її ретроградність, починаючи із сатрапа й душителя України біснуватого та хворого на бридку болячку Петра І, котра погрузла в сріблолюбстві та донині служить кремлівській антилюдській владі… Мені привіз із Москви й подарував книгу А. Мєня мій колишній учень та учасник театру Володя Сімчук, і я із величезним захопленням просто «проковтнув» це видання-одкровення!.. Я хотів поставити його на притчах та іносказаннях, на глибоко образних структурах, але ця задумка, на жаль, у нинішній складний час, залишилася поки що в моєму портфоліо й у планах…

— Тобто все-таки є якась, існує самобутня режисерська метода, манера Василя Скоропляса чи Ви спонтанно, як на серце драматичне слово ляже й душу тривожно зворухобить та розхвилює, працюєте за якимсь навіюванням, осяянням ізгори?..

— Не хочу займатися самовихвалянням, бо вже не кучерявий я та побілів мій череп, але наголошу, що власний режисерський метод я таки випрацював за всі ці роки шукань, сумнівів, метань, коливань, вагань і як вінець духовних, творчих митарств — вдалих постановок, нехай і на обласній чи районній сценах… Хоч би там як, проте свого часу я дуже захопився постановочною манерою режисера й педагога В’ячеслава Спєсівцева, який працював у московському театрі на Красній Прєсні, творив із дітьми… Комуноцензори совєтської доби навіть його вигнали з роботи, бо він ставив сильні речі, котрі не вкладалися в горезвісне «прокрустове ложе» соцреалізму чи загалом агітпропівського совка… Його людська й творча натура, доля виявилася вельми цікавою, оскільки він свого часу закінчив циркове училище, був докою у пантомімі, й потім потрапив на знамениту Таганку. Там уже його сприйняли та взяли на роботу як міма, бо ж В. Спесівцев закінчив у В. Ільїнського акторський факультет. На жаль, він себе так і не знайшов на Таганці, бо ж на той час там виблискували «зіркові» В. Висоцький та іже з ним… І саме Володя Висоцький допоміг В’ячеславові Спесівцеву пройтися із гітарою в руках московськими школами та набрати в студію здібних до акторства дітей. Спесівцев відтак створив уславлений на весь світ власний театр, і згодом захоплений-заворожений майстерністю радянського режисера метр британського театру та кіно Пітер Брук написав йому в Москву англійською мовою оригінальний комплімент, що, мовляв, «Твоїх талановитих дітей можуть переграти на сцені тільки собаки…» Спесівцев тоді збагнув, що «йому вже завузькі ті штанці», тож він із однодумцями знайшов старий жеківський клуб, де вони розібрали стелю й створили на Красній Прєсні унікальний театр світового рівня, в котрому грали студійці, а загалом дитяча студія налічувала 500 (!) чоловік!.. Як наслідок – під крильцем, як не дивно, просунутих міських комсомольських функціонерів із творчої лабораторії-інкубатора режисера-іноходця Спесівцева згодом вийшла ціла когорта, плеяда дипломованих, відомих і популярних акторів… Бо в нього був непорушний закон: ти сьогодні граєш, а завтра підсвічуєш ліхтарями сцену під час вистави; якщо ти погано посвітиш колегам, то завтра-післязавтра й вони тобі відплатять тією ж «іржавою-погнутою» монетою… Він пізніше мені навів приклад своєї постановки поеми «12» за Алєксандром Блоком, там головну роль (Блока) грав відомий Коля Тараторкін (уже, на жаль, покійний), і машиніст під сценою «дав маху», що теж ледь не сталася трагедія…

Цей театр Спесівцева мене просто зачарував, і ми тоді саме приїхали з Петром Ліснічуком та всією нашою кременецькою агітбригадою до Києва як переможці обласного конкурсу-фестивалю, на колишню ВДНГ, аби виступити й чогось домогтися вже на колишньому всесоюзному рівні. Одначе столичні комуноїди-цензори (зокрема один горе-«заслужений естраднік» порадив нам із барськими замашками, гоноровито-самовпевнено повчаючи, поставити… агіттеатр на музиці й підтанцьовці…) Так і не дозволили нам тоді поставити «Сорочинський ярмарок», обізвавши по-кацапськи, по-шовіністичному, зневажливо нашу постановку «нєінтєрєснай шараварщіной»… Я опісля того скандалу навіть спересердя поламав усі наші декорації… Аж раптом нам потім кажуть, як сніг на голову, що ми їдемо до… Москви. І вже там, у журі, виявився вже згаданий режисер В. Спесівцев, а ми виграли на колишньому всесоюзному рівні перше (!) місце. На той час не давали як винагороду за перемогу грошову премію, а натомість для мене виграшним квитком стала можливість стажування в Спесівцева… Він тоді мені одразу сказав, що, мовляв, нашому театру треба вже переростати з агітбригади в молодіжний театр. Режисер навіть запропонував мені допомогти поставити виставу «Блоха» Н. Лєскова і таки приїхав до Кременця та зробив це на базі нашої агітбригади на основі інсценізації театру відомого режисера Алєксєя Дікого, хоча Спесівцев практично створив, написав власний сценарій! Як на ті цензуровані совєтські часи, він сміливо показував у виставах критику на облудний радянський лад, тобто подавав вдумливим глядачам не царя, який гнобить Лєвшу (Шульгу), а тогочасні, хитромудро вибудувані, антирадянські «заліпухи» як політичну сатиру чи кавеенівські репризки, що аж ніяк не тупуваті, а озвірілі від обурення й злості компартійці, опісля «просікання» власних потретів-характеристик-карикатур на самих себе, «зарубали на корені» його останню виставу «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса й буквально позбавили роботи… Автор цієї класної п’єси «з-за бугра» тепло відгукнувся на успіх В. Спесівцева, однак ЦК ЛКСМ заборонили крамольну, «махровую антісавєтскую» виставу й не дозволили випустити прем’єру на столичній сцені, бо режисер мужньо, явно та відкрито показував у ній розпад тюрми народів – тоталітарної імперії СССР!..

На щастя, він багато дав мені як учитель, бо я на «ти» в нього запитував, як саме він інсценізує: і Спесівцев каже мені, що, мовляв, Васю, завжди треба доречно діалоги у виставі прибирати, бо потрібна одна фраза-ремарка: «Пладітєсь, карови, патамушта жизнь каратка…» Він ставить рубму, на сцену виходить чоловік сто його студійців, а Маконда, який зникає, виходив із декорацій, котрі вони завжди вдало, що називається, «в десятку» вишукували на… смітниках…І таке саме їм вдалося здійснити в Кременці! Він, Спесівцев, у нас віднайшов іржаві труби: з них скрапує вода, повалив дерева, і на тих трубах побудував усе непередавано захопливе, креативне, мовлячи по сучасному, театралізоване дійство!.. У Москві ж у нього, неперевершеного гіганта театральної думки — не повірите! — був такий великий за рівнем мистецької вартісності й, водночас, такий маленький за розмірами, як наша… кременецька педакадемівська 76-а аудиторія (де, до слова, я таки мрію поставити «Річарда ІІІ» В. Шекспіра, зі справжнім королівським троном, а допоможе мені «підняти» цю роль наш уже зрілий актор Роман Левандовський, у якого я вірю…) На московській виставі Спесівцева на сцену виходило сто (!) акторів у коров’ячих масках та п’ять хвилин танцювали румбу… І ця румба більше за все сказала про остогидлий совєтський лад!..

Тобто зізнаюся, що я сповідую театральну школу росіянина В. Спесивцева, бо він, як ніхто інший, умів працювати з акторами, адже на той час наша українська театральна школа була занедбана, майже втрачена… Сталіністи-комуністи знищили Леся Курбаса та його національний український театр, і саме завдяки В’ячеславові Спесівцеву я дізнався про Леся Курбаса та його театральну школу, довідався про Н. Кузякіну, яка в Петербурзі написала про українського генія Леся Курбаса його достовірну біографію, про те, як більшовицькі опричники нашого славного метра театру репресували та знищували… Вона в спецархівах десь віднайшла описи й документи всіх його постановочних робіт, вистав, котрі були заборонені каральною совєтською цензурою!.. Не лише одні його «Гайдамаки», котрі нам відкрили після реабілітації репресованого українського класика-засновника новітнього національного театру, але й усі інші напрацюванання безсмертного Леся Курбаса, зокрема, «Отак загинув Гуска», «Народний Малахій», а це ж — колосальні мистецькі речі теж репресованого й забороненого тоталітарним сталінським режимом українського національного драматурга Миколи Куліша, одного з неокласиків доби Розстріляного Українського Відродження!..

Тобто саме через згаданих яскравих представників російської творчої інтелігенції я, як не дивно, пізнавав нашу несправедливо зганьблену сталінізмом-ленінізмом багатющу українську культуру, театральне мистецтво. Але, на жаль, усе тече й змінюється в наших із ними міждержавних, міжнаціональних стосунках, та не завжди на краще: на наших колишніх друзів-побратимів тиснуть «вєлікорусскіє» скрєпи, отруйна кремлівська пропаганда. Скажімо, нещодавно я зателефонував по старій дружбі до Спесівцева в Московію, а він у відповідь каже мені: «Всьо, старік… Да што уж там, ви уже для нас бандьори…» Я ж, неприємно вражений, йому кажу по-російськи, намагаючись іще якось налагодити діалог: «Слава, как Ти мог такоє учудіть, такоє а нас падумать?! Ти же бил такой прагресівний, апазіціоннний протів таталітарного коммуноблальшевізма?! Виступал протів всєво етава савдепавскава нєолєнінскава бєзумія, навязанава путінскім Крємльом?! Кто-кто, а Твой друг Валодя Висоцкій, каторий памог Тєбє прорватся сквозь запрєти і «рагаткі» савєтскай цензури, нікагда нє васпрінял би Тваєго сєводняшнєва абіженнава, азлабльоннава, по-вражескі прєдвзятава взгляда на нашу мірную, нєпакарьонную і свабодалюбівую Україну…» Він у нинішній Росії просто знайшов спонсорів-меценатів, йому там побудували шикарний театр, і, видно, він «годується з рук» великодержавних багатіїв, відпрацьовуючи своїми тепер уже угодовськими виставами ці гроші своїх прокремлівських покровителів…

Подив бере, бо ж іще до всіх трагічних подій із анексією ерефією-мордором українського Криму та до початку російської агресії на Донбасі ми з ним нормально спілкувалися, що він навіть пропонував мені поставити й відзняти на відео у старовинному дворику Кременецької педакадемії трагедію «Ромео і Джульєта», а він натомість у Москві мав здійснити постановку та відеозапис російськомовного варіанту спектаклю твору В. Шекспіра й пропонував потім у супутниковому відеомості нестандартно, за його цікавою ідеєю, поєднати, даруйте за тавтологію, в єдину та цілісну відеовиставу наші з ним дві спільні творчі роботи за відеофрагментами. Але, як бачите, не судилося, через холодні вітрища суспільно-політичної долі нашої держави на ім’я Україна, бо нав’язуваний російськими імперськими шовіністами згубний, горезвісний «русскій мір» таки призвів до того, що навіть із давніми московськими й пітерськими друзями по творчому цеху ми вже, на жаль, ніколи не будемо братами… Ну і нехай… Просто не віриться, що такі різкі негативні зміни можуть відбутися в свідомості нібито високоінтелектуальної особистості, перевернути її цілковито, адже він свого часу брав для постановок твори неугодних комуністичному режимові авторів, як, приміром «Я прішол вам дать волю» Васілія Шукшина, показавши в згаданій колосальній виставі таку широку козацьку вольницю. Адже кубанське й донське козацтво — це спадкоємці нашого українського козацького Запорожжя, але все це собі по-злодійськи привласнює «страна Моксєль», Мацква…

Були тоді надії, що подібний новаторський молодіжний театр ми створимо в Кременці, що молода українська держава дасть на це кошти, але… Що ж, будемо далі, попри все, творити власний український національний театр!..

…Під час репетицій зі студентським театром «Пілігрим» я ніколи категорично не виходжу на сцену, не займаюся примітивним, наочним показом того, як саме треба грати молодим акторам, бо режисер та актор – це різні професії… Я можу підштовхнути в надскладному мистецтві лицедійства своїх вихованців, щось їм підказати, бо бачу сцену та їх гру ніби зсередини, проте моє завдання – донести, втілити в душу актора мій задум, щоб він самотужки все це збагнув і видав на публіку. Бо якщо ти, режисер, так би мовити, технічно, штучно, неприродно «натаскаєш» молодих акторів, то все виглядатиме під час вистави награно або як перегравання. Скажімо, я не сказав би, що в цьогорічній нашій «Енеїді» було забагато еротики, чого деколи прагне сучасний глядач, просто хотілося, аби красивіше й переконливіше зіграла Венера, бо молода актриса Оля Гануліч не розкріпачилася цілковито, трішки мандражувала, але потім її таки «прорвало», мистецтво зробило свою містичну справу… Вона мала на очах публіки сховати за пазуху хабара – і вона гарно зіграла це!

Я їм навіть наводив приклад, коли нам колись, у студентські роки, викладач привіз на майстер-клас знаменитого актора Євгєнія Лєбєдєва з Великого Драматичного толстоноговського театру ім. М. Горького, і він однією (!) рукою показав нам 90 (!) варіантів інтерпретації образу будівельного крана – злого, закоханого… Ми сиділи та споглядали це диво як заворожені, бо це були суперетюди у виконанні 80-літнього Майстра театру, який, мов довірлива дитина, іншим дітям, справжнім, відкривав нам секрети-тонкощі перевтілення актора, блискучу гру якого (чоловіка з тремтливою рукою, який ніяк не міг похмелитися…) пам’ятаємо ще з популярного радянського телеспектаклю «Енергійні люди» В. Шукшина!..

СИМВОЛІЧНА  ОСНОВА,  ВІЗУАЛЬНІ   РЯДИ  І  ТЕАТР  У… «МЛИНІ»

Минулими ж роками мені судилося й вдалося поставити до чергової річниці Зборівської битви творчу роботу всеукраїнського рівня, хоч й обласну історичну театралізовану реконструкцію-виставу віче. Тоді я використав насипний курган і так по-мистецьки, в національно-патріотичному ключі «обіграв» велич нездоланного українського козацького духу вольниці й Свободи, першої в світі козацької республіки – Запорозької Січі та її героїчного воїнства. Я запропонував підвісити на імпровізованій сцені великі дзвони, на тому місці, де розташовувалася церква, а вздовж дороги я розробив декорації-журавлі, хоча це була колишня творча знахідка мого покійного вчителя й великого друга Олександра Дедуха. Він свого часу ще виправляв мене, щоб я не називав його неправильно-суржиково – Дєдухом… «Бо я там – Де дух мій, бо дід мій був із потомственних козаків…», — казав митець та наставник від Бога. І за допомогою отих журавлів ми підіймали вгору дорогою, в ході дійства, історичні картини нашої минувшини: глядачі йшли, а ці картини-символи минулого козацької України немовби народжувалися в них на очах. Із отакими мистецько-виражальними засобами ми тоді працювали, бо нині вже б ставили великі плазмові екрани й «гралися» ними, одначе це вже було б не те… То було 2009-го, із нагоди чергової річниці Зборівської битви, і того ж року ми готували творчий звіт Кременця в області (я виступив як головний режисер), а згодом мене залучили до режисерської групи Всеукраїнського свята, котре особисто відвідав Президент України Віктор Ющенко…

— Мені доводилося неодноразово чути про обіцянки ректора Вашого вишу – людини слова — щодо давно назрілого, очікуваного й бажаного облаштування одного наявного, але дещо занедбаного приміщення, котре є в Кременецькій педакадемії та котре, після капремонту, вельми надавалося б для використання як головна сцена популярного в Кременці, але, на жаль, наразі поки що «бездомного» театру «Пілігрим»?..

— Так, це чистісінька правда: вже декілька місяців наш шановний ректор, палкий шанувальник і меценат високого театрального мистецтва, виношує задум облаштування нашого рідного академічного театру в споруді колишнього млина, що біля старих триповерхових складів…

Ми колись побували разом із професором Афанасієм Миколайовичем Ломаковичем із інтерпретованою на інший варіант прочитання виставою за твором Юліуша Словацького в його ж літературно-меморіальному музеї в Кременці, коли декілька років тому в нашому районі відбувався Всеукраїнський прес-тур. Ми також відіграли цю ж виставу на Замковій горі (Боні). Тож на одній із перших та інших наших виставах була присутня Євгенія Діхтярук, колишня учасниця «Пілігриму», і тоді вона та Едуард Братусь зіграли ролі, відповідно, мами Саломеї Словацької-Бекю (від автора) й її молодого сина-поета Ю. Словацького, який перебував у вигнанні, за кордоном, і вистава ця була побудована на його поезії та листах до матері в його рідний Кременець. А саме тоді було 20-річчя польського театру «Кав’яренка», коли Кшиштоф Домагава написав другий гімн на знаменитий тестамент Ю. Словацького. Ми повезли якраз цю виставу в Республіку Польща: спершу зіграли її в ліцеї м. Хожув, що біля м. Катовіци, а вдруге представили свій витвір у культурному центрі, де міститься єдиний у Європі (!) музей сценографії. То ще тоді наш кременецький ректор запитав, що ж мене там так зацікавило? А я відповів, що розпитував у поляків про Єжи Гратовського, а вони здивовано сказали, що, мовляв, пан із України про нього знає?! Я зізнався, що особисто не знайомий із ним, не бачив його ніколи на власні очі, живцем, не бачив у реалі його театральні вистави, одначе начитаний про нього. І найперше – про нього нам розповідав наш педагог у Києві, який бував у Польщі й бачив вистави Є. Гратовського. Але суть не в тому. Ми саме зайшли до приміщення, а там усе – в чорному… Тобто це – ніби напівамфітеатр, згори донизу йдуть глядацькі ряди, але побудовано все у вигляді конусу. Сцена невеличка, але, знову ж таки, все в чорному оксамиті… Ректор А. Ломакович запитує в мене: «Для чого?!» А я йому тихцем кажу: «Афанасію Миколайовичу, Ви зараз побачите справжнє диво, як працюватиме під час вистави світло… Повірте, це буде колосально!..» Й актори працювали на тлі чорного оксамиту сцени в білих рукавичках, іще такого ж кольору їх обличчя і – все…В них театр співаної поезії побудований на контрасті світла й кольорів, ювілейний сценарій вистави котрого складали, за задумом Кшиштофа Домагави, найкращі твори. Згаданий театр уже змінився, пан Кшиштоф став уже дуже знаменитим лікарем, приїхав із ФРН. І тоді приємно здивований та вражений Афанасій Ломакович питає в мене, де в нас, у Кременці, можна буде поставити щось незвичайно подібне, мовляв, віддам будь-яку аудиторію задля втілення цього мистецького задуму?…Я згодом привів його до згадуваного вище старого млина, й очільник нашого закладу таки запалився гарячим бажанням зробити там капремонт і передати в користування нашому театрові «Пілігрим». Я невдовзі навіть запросив у те приміщення одного відомого сценографа, головного художника Тернопільського театру актора й ляльок. І згаданий Володимир Якубовський, який, до слова, розробляв дизайн та відкривав концертну залу Гуго Коллонтая в Кременецькій педакадемії, виступив за зміну дизайну верхньої зали згаданого вишу, котру наразі ремонтують, і він же облаштував у педакадемії сучасний, ошатний музей композитора-земляка М. Вериківського. І метикуватий В. Якубовський просто згодом сказав нашому ректорові, що в старому млині непотрібні великі витрати, що там слід просто прошкурити стіни й стелю, всі ті дубові балки підрихтувати-обробити спеціальними розчинами, покрити побілкою та полакувати не глянцевим лаком, а звичайним лаком надати ефекту старовини – і все. Єдина заковика, що там, аби створити повноцінний театр із глядацькою залою й сценою, необхідно буде вкласти чималі кошти, щоб вставити вікна, добротно-грунтовно перекрити стару дахівку. Зрозуміло, що нині лютує економічна й бюджетна криза, і тому фінансів у нашого вишу, котрий, попри все, розвивається й відкриває нові навчальні спеціальності, поки що не вистачає, аби довести до пуття «майже готовий» театр-«млин», за котрим моя душа просто ридає ридма, бо так би ще хотілося попрацювати в цьому чудовому приміщенні й подарувати кременчанам вистави за творами класиків-драматургів світового рівня… Вірю, що моя світла мрія таки здійсниться з Господньої ласки та за сприяння меценатів уже найближчим часом, і театр-паломник-богомолець «Пілігрим» таки посяде власне заслужене, священне місце у світлі рамп, у царстві Мельпомени, де неодмінно ще яскраво виграватимуть своїми барвами музики, хореографії, сценографії, емоційними переливами трагедії, трагікомедії, драми й комедії… Якби нам це вдалося втілити в життя, то це був би неперевершений театр №1 Кременця – старовинного й славного міста великих культурно-мистецьких, духовних та освітніх традицій, а нині – міста обласного значення. Мусимо залишити пам’ять про себе, добрий слід в історії древнього, рідного й вічно молодого, багатого на творчо-мистецькі здобутки Кременця.

Я мрію набрати за допомогою двох-трьох своїх старших «пілігримівців» вихованців у драматичну театр-студію у майбутньому приміщенні нашого театру, вже навіть звертався із цією пропозицією до нинішнього Кременецького міського голови Олексія Ковальчука. Переконував його в тому, що в такому разі ми матимемо змогу постійно готувати юних акторів до виступів за сценаріями різних культурно-мистецьких заходів, акцій, Днів міста й Кременецького замку. У такий спосіб ми б спромоглися виховати цілий акторський потенціал свого майбутнього муніципального молодіжного театру, який умів би почуватися в екстримі «гарячих», форс-мажорних моментів, мов риба у воді. До речі, син нашого нинішнього мера – Андрій – теж свого часу ходив на мої режисерські, акторські студії при театрі «Пілігрим», і не дивно, що наразі він уже навчається на першому курсу акторського факультету Рівненського вишу. Я спеціально для його вступу готував колосальні акторські речі, й коли Андрій Ковальчук наснажено, без перебільшення, талановито прочитав під час одного з концертів у Кременецькій педакадемії вірш-баладу Олександра Олеся «Лебідь», то всі глядачі від розчулення заплакали. А також раніше він сильно зіграв роль козака у виставі «Недоспівана пісня Івана Мазепи» за історичним романами Богдана Лепкого.

Відрадно, що один із моїх найкращих вихованців театру «Пілігрим» – Антон Благій (починав як актор, я його задіював у режисурі масових дійств (першій (!) в Україні виставі-екскурсії «Духи Дубнівського замку», вартістю гонорару 1 тисяча доларів США, а потім він навчався на режисурі, захистив диплом, успішно поставивши виставу театру абсурду «Пікнік» у Рівному; саме йому я сподівався передати власну естафету режисерської майстерності) – нещодавно одружився й виїхав на постійне місце проживання до рідного міста своєї коханої – Чернівців, аби там уже професійно працювати в ляльковому театрі.

КНЯЗІ ТА ЛИЦАРІ, РУСИЧІ  Й  МЕЧІ,  СІНО ТА НІМЦІ…

— Гадаю, пане Василю, що Вашому режисерському талантові й майстерності сценариста цілком би було під силу організувати та поставити у Кременці (звісно, за належного фінансування) таке подібне, велике, театралізоване, історично-реконструкційне дійство-шоу-фестиваль у колоритному дусі середньовіччя, із вершниками-лицарями на конях і зі зброєю княжої доби, задля розвитку туризму в нашому місті, як, приміром, недавній розкішний яскравий «Князівський бенкет» у теж старовинному Луцьку…

— Я вже неодноразово здійснював у Кременці масові театралізовані постановки в рамках прес-турів. А мистецький захід, подібний до згаданого Вами Луцького середньовічного фестивалю, — це моя давня блакитна мрія, котру ми виношували минулими роками ще з моїм світлої пам’яті другом і соратником Олександром Дедухом… Іще в середині 90-х років минулого століття, під час першої мерської каденції колишнього Кременецького міського голови Андрія Гуславського, ми підходили до нього з подібною творчою пропозицією, аби він посприяв. І згаданий мер доброзичливо сказав: «Зробіть це для Кременця!..» І саме в той час стару телевежу з усім обладнанням із Замкової гори перенесли на іншу гору, на об’їзну дорогу, в урочище «Осовиця». Тож, як наслідок, на Боні був задум створити такий самобутній, суто кременецький мистецький проект, дійство, міні-фестиваль, котрий би постійно діяв, — «Гридниця князя-короля Данила Галицького». Саме там ми мали складувати всі декорації, лицарські обладунки й зброю воїв-русичів для згаданого туристично-промоційного, середньовічного шоу-вистави, там же зберігалися б виготовлені вмілими кременецькими майстрами та студентами ковані смолоскипи в дусі старовини, дубові столи, лави, крісла, кружки і т. п. Ми навіть планували із часом задіювати у таких виставах і коней із умілими вершниками… На Замковій горі непотрібні жодні штучні сцени чи помости – всі згадані вище реквізити й декорації виносили б просто неба й місцеві актори постійно грали б середньовічні вистави, на кшталт моїх колишніх «Легенд Кременця», з приводу чого ми вже навіть розробили туристичні маршрути, де б ставили ці вистави в стилі середньовіччя, зокрема, не лише на Замковій горі, але й також на Божій горі, що неподалік с. Великі Бережці Кременецького району. Але не склалося, бо бідолашний Олександр Дедух не міг себе знайти, реалізувати як режисер у колишньому Ленінграді (нині – Петербурзі), а потім іще й потрапив у страшну автомобільну аварію, зазнавши тяжкої травми хребта, був прикутий хворобою до спеціальної дошки для лікувального лежання… Йому допомогли лише друзі, які викупили на Камчатці, а потім на Алясці вежі глибокого нафтового буріння, відтак посприяли з лікуванням, побудували йому в Пітері театр, на потреби котрого перераховували 10 відсотків від власних прибутків. Відтак він уже було навіть запланував тур для російської бізнес-еліти й пересиченої столицями богеми Україною, аби ми від Львова і далі грали фрагменти моєї вистави «Легенди Кременця». Одного разу ми прожджали повз село Куликів Кременецького району, й О. Дедух домовився з одним місцевим мешканцем, який саме щось косив у себе на обійсті, щоб той за 100 доларів дозволив нам розмістити на власній садибі цілий духовий оркестр «Кременець» під орудою маестро Олександра Бистрицького, мідні ритми мелодій котрого мали б зазвучати невідомо звідки… саме під час під’їжджання численної туристичної групи до згаданого села чи то в напрямку Кременця, чи в керунку Почаєва…

Тобто ми вишукували, як мовиться, «на рівному місці» дешеві, але яскраві, почасти епатажні виражальні засоби, імпровізували, вдавалися до раптових експромтів, аби приємно вразити, зачарувати зацікавлених мальовничою та неповторною Кременеччиною зарубіжних туристів… Нас навіть захопив і поглинув просто шалений задум – купити в історичному селі Лішня (неподалік с. Білокриниця) вісім закинутих українських хат, аби відремонтувати й облаштувати їх для приймання-відпочинку закордонних туристів в українському етностилі, з відновленими старовинними печами, аби туристи бачили, як винайняті господині-українки випікають домашній хліб на черені та готують у п’єцу  національні страви, а згодом гостинно пригощають подорожніх усіма цими смаколиками (Олександр Дедух тоді вже було навіть хотів виділити кошти на втілення цього мега-проекту, але щось, як завжди, завадило в наших несприятливих українських реаліях. Він уже мав купити сучасного комфортабельного автобуса імпортного виробництва, але передчасна смерть продюсера від Бога перекреслила всі його чудесні, добрі плани…)

Проте все початково-позитивне із наміченого одразу ж спрацювало «на ура!», коли свого часу мій друг, колишній вихованець, начальник управління культури Тернопільської ОДА Григорій Шергей попросив належно прийняти поважну делегацію з ФРН. Тож ми вирішили оригінально-вигадливо, з театрально-видовищним розмахом прийняти-здивувати друзів із Німеччини саме в Лішні, біля відомого джерела святої Анни. Тоді там якраз цвіли липи, і ми накрили ряднами ділянки-лежанки під деревами для відпочинку гостей-глядачів. Зварили для них цілого велетенського казана (на відкритому вогні) справжнього смачнющого українського борщу із домашньою сметаною та німці ще й добряче закусили свіжою смаженою річковою рибою… Прийняли ми туристів, барвисто висловлюючись, як у найкращих домах Парижа… Ошелешені такою українською екзотикою німецькі мандрівники просто впали після файної розваги «під мистецьким соусом» від безсилля й естетичного задоволення в копиці свіжоскошеного сіна, і нічого їм більше не треба було… Всі навперебій казали: «Гуд! Ми звідси нікуди не поїдемо!..» Ми ще тоді зрозуміли, що саме місцеві, українські, національні «фішки» та «родзинки» найперше треба використовувати для приймання туристів і загалом заради розвитку туризму на Тернопіллі в цілому. Бо ж зрозуміло, що умови відпочинку, кращі за європейську цивілізацію, ніж в їх Бундесі, ми тут, у себе, на Кременеччині, все одно не забезпечимо… Зате культурно-театралізовану програму для туристів з-за кордону, інсценівки із залученням місцевих акторів у народному, фольк-стилі, з музикою, піснями й танцями в українських народних строях ми готували на високому художньому рівні.

Першу історичну виставу про середньовічну кременецьку княжну Ірву очолюваний мною студентський театр «Пілігрим» чудово відіграв без жодних штучних, дерев’яних сцен і помостів, на натуральних старовинних руїнах стін-мурів Кременецької фортеці, із неперевершеною молодою кременецькою актрисою й красунею Юлією Чух у головній ролі!.. А як прекрасно читала поетичний текст твору-балади відомого автора-барда Олександра Смика «Легенда про Ірву» кременецький педагог,  чудова, вродлива актриса Лілія Сокіл!..

С. БОНДАРЧУК,  ФАНТАЗІЙ  ЛЕГІОН  ТА  ЩЕ  ІДЕЙ  ВАГОН… 

Ми з моїм учнем Антоном Благієм свого часу віднаходили-вигадували якнайпростіші виражальні засоби задля постановок масових театралізованих сцен на Замковій горі: скажімо, аби під час вистави імітувати наступ татаро-монгольської орди, планували наробити-намалювати багато масок із вузькоокими обличчями в азійських шапках і потім, настромивши їх на довгі палиці-жердини, показувати візуальний ряд полчищ чужинців, які було б видно понад руїнами стін Кременецького замку в ході вистави. В даному разі брали приклад, запозичували напрацювання із мистецьких виражальних методів кінокласика-українця Сергія Бондарчука, який свого часу, під час створення епічного фільму «Війна і мир» (як розповів нам про це світлої пам’яті відомий кременчанин, музикант-баяніст ЗААТ «Кременчанка» В’ячеслав Васірук, який у ті часи саме служив у колишній радянській армії, і їх батальйон брав участь у зйомках масових батальних сцен згаданого фільму), водночас, використовував живих, переодягнених у французькі військові строї часів Наполеона Бонапарта радянських солдатів, а по боках просто несли в напрямку кінокамери настромлені на довгі палиці численні трафарети голів і погрудь французьких вояків… Коли тоді знімали панорамні сцени битв, то блискуче задуманий видатним кінорежисером легкий, але вмотивований візуальний, метафорично-образний обман зробив свою справу, і згодом глядачі на екрані побачили буцімто силу-силенну наполеонівських військовиків, які все наступали й наступали… Все талановите, як знаємо з класики, криється в простому…

До режисури масових дій мене прилучили і В’ячеслав Спесівцев, й Олександр Дедух, бо я одразу це полюбив та навчився у них. Приміром, Спесівцев у радянські часи здійснював новаторські, шалено-захопливі, навіть екстремальні вистави на… паротязі часів Першої світової війни, коли дія спектаклю відбувалася під час руху потяга… І розстріли часів червоного терору ЧК Дзержинського відбувалися так наочно, натурально та правдоподібно, що навіть залізнична міліція втручалася в перебіг подій, вірячи (!) в реальність того, що відбувалося на сцені-платформі «революційного» паротяга… На основі цієї карколомної вистави можна було цілком знімати кінофільми…

А взагалі, я дивлюся професійно відзняті (з п’яти-шести) відеокамер телеверсії вистав різних театрів. Хоча для нашого студентського «Пілігрима» загалом непогано знімав наші ж вистави відомий кременецький відемитець Віталій Чумакевич. Й опісля, переглядаючи його та власну працю, я наголошував своїм хлопцям і  дівчатам, що, мовляв, ось тут і тут наочно, збоку, чітко видно ваші похибки, «косяки», недопрацювання. Мовляв, бачите, що вам є куди та заради чого зростати, міцніти, дозрівати на сцені…

Шкода, що тоді не сприйняло та чомусь не підтримує й донині керівництво Кременецько-Почаївського ДІАЗу мою, вважаю, слушну та доволі перспективну пропозицію про необхідність облаштування складу для зберігання реквізиту й декорацій театралізованого шоу-дійства давно вимріяної «Гридниці князя-короля Данила» на Замковій горі в Кременці: там треба лише надійно заґратувати склад, забезпечити його належну охорону. Але скептичні «діазівці» кивають на те, що, мовляв, місцеві варвари-вандали, незважаючи ні на що, виламають грати згаданого складу й поцуплять чи понищать усі надбані декорації та реквізити вистави середньовічної доби, котра, за сприятливих обставин, могла б постійно діяти й приносити фінансову користь і ДІАЗові, й місту Кременцеві та його скарбниці, й місцевому бізнесу, пропагуючи наше древнє місто, його багату на події минувшину та визначні пам’ятки історії й архітектури, підвищуючи в такий промоційний спосіб туристичний потенціал нашого нескореного та вічно молодого крем’яного граду…

Іншими словами, цікаві й перспективні були в нас задуми, та не всім їм судилося здійснитися волею непередбачуваної та подеколи невблаганно несприятливої й навіть несправедливої долі…

— Одне слово, — мовив на завершення інтерв’ю дивовижний за неосяжними обширами свого креативного мислення й невичерпністю творчої фантазії кременецький режисер, — аматорські театри, а тим більше студентські — це люди в доброму сенсі божевільні, — усміхається невтомний наставник, Майстер Василь Скоропляс. — Усе це вони роблять на голому ентузіазмі, здебільшого за власні кошти, а головне – вони, оця сучасна квітуча, неспокійна молодь, відкрита до будь-яких, найсміливіших творчих експериментів. Ось саме ці палахкі очі акторів, оці усмішки, незабутня атмосфера — задля цього збираються учасники театру «Пілігрим». А якщо є і глядач, є взаємообмін позитивною енергетикою — то це саме те, заради чого й варто жити далі й, образно кажучи, «крутити педалі»…

…Саме таке, жертовне ставлення до роботи, до театру, до глядача дуже відрізняє аматорський студентський експериментальний театр «Пілігрим» під орудою феноменального та завжди несподіваного, вибухового, по-молодечому енергійного й запального, без перебільшення, великого творця-кременчанина Василя Скоропляса від професійного колективу. Бо навіть якщо його вихованцям-аматорам десь та в чомусь і чогось не вистачає в стосунку професійному, зате вони «горять» театром. Сцена для них — це не буденне заробляння грошей, а віддушина, неоціненна нагода, змога самореалізуватися.

Ростислав ЛЕНЧУК, кореспондент Кременецького інформаційного центру «Діалог» (м. Кременець), член НСЖУ

ФОТО Алли ОЛЬШАНСЬКОЇ  Й  ПЕТРА  ДАНИЛЮКА
Джерело: Погляд
...

Новини партнерів

Loading...
На платформі Blogger.