Header Ads

У травні вийде збірка новел про кременчан

У травні вийде збірка новел – вона буде про людей, які живуть у Кременці або колись жили. Про це повідомила письменниця, поетеса та журналіст Дзвінка Торохтушка.

Роман кременчанки Любові Бурак «Масік» уже майже рік запоєм читають в усій Україні. Та у себе вдома, в Кременці, письменниця особисто презентувала його днями у виставковій залі Кременецького краєзнавчого музею. Люду було не багато, а відтак тим, хто завітав на представлення книги, пощастило випитати у Дзвінки майже все: про роман, про журналістику, про родину, про війну і навіть про юнацькі кременецькі закоханості. А хто не встиг, то ще тиждень набридав своїми запитаннями знаменитій землячці у Фейсбуці.
Із «Масіком» познайомилась до презентації авторкою. З Дзвінкою на порозі музею знайомить директор Андрій Лечук. Вона майже така, якою її уявляєш, коли читаєш нариси, тільки виглядає років на 10-ть молодшою, ніж на деяких фото.

Музей

– Це не приміщення, це певною мірою мій дім, – каже письменниця. – Я виросла тут і майже жила у музеї, пам’ятаю все. Колись Гаврило Іванович Чернихівський разом із тодішнім директором музею готували якусь дуже серйозну роботу. Вони зачинилися у кабінеті, щоб я їм не заважала. Сторож на мене уже не реагував, тож я бродила собі залами. Якось мені вдалося відкрити одну з вітрин і приміряти кольчугу. Кременець – завжди прекрасний… «Масік» – книжка не про Кременець. У травні вийде збірка новел – вона буде про людей, які живуть у Кременці або колись жили. У книгах люди хочуть глянцу або дна.

Сичівка

– Свого часу я теж була на дні. Вулиця, де виросла, – Сичівка, вона лише географічно над Кременцем. Ментально, духовно, морально, фізично вона нижче міста. І мені важко про це говорити. Сичівка – це чудовий, живописний район, якщо зійти з іншого боку, то можна вийти на старий Шумський тракт. Те, що там є зараз, мені важко бачити. Коли ми з дітками приїжджаємо, піднімаємося вгору, а назустріч іде мій однокласник і каже: «Любка, дай на пляшку», то мені важко пояснити дітям, що це друзі мого дитинства. За мого дитинства жителі Сичівки  були зовсім іншими людьми. Наші батьки, діди, прадіди цю вулицю будували, вони викладали камінчиками дороги, пильнували джерело «Корито». Вони були громадою. І от з ними можна було робити адміністративно-територіальну реформу…
Розумію, що мені у певній мірі заздрять. Хоча умови в усіх були однакові, у мене, можливо, й гірші, ніж у когось іншого. Я важко дряпалася з тої Сичівки. У мене були вчителі (ЗОШ №1), які могли не лише навчити, а й підтримати, пояснити, яким шансом варто скористатися, а чого треба сторонитися.

Про письменництво і гонорари

– Я пробувала себе скрізь і робила все підряд. Почала писати, коли мені було 42, але потрібно було дочекатися того моменту, коли з’явилося відчуття, що можу писати. Були, звісно, статті, блоги, багато чого. Навіть працювала літературним рабом. За це непогано платили, на роботу можна було не ходити. Коли середня офіційна зарплата в Україні була 75 у. о., я заробляла 150. На той час це був достойний заробіток. Тоді навіть не задумувалась над тим, що повинна щось писати від себе. Але це була практика, і згодом вона дуже стала в нагоді.
Взагалі у творчості є два приємні моменти – це сама творчість і гонорари…

«Масік»

– Це така книжка, яка чомусь написалася. Я розповіла історію, яка певною мірою свідчить не стільки про людські закони, як про духовні. Вони є, але люди на них не звертають уваги і думають, що це десь у церкві і безпосередньо їх не торкається. Насправді все, з одного боку, набагато глибше, а з іншого – набагато простіше. «Масік» – про відповідальність і наслідок тих чи інших наших дій. Це роздуми жінки-судді про духовні закони. Вона помирає від раку і ставить собі запитання: чому? Аби заробити собі збій на клітинному рівні, потрібно якось до цього дійти. І упродовж роману героїня аналізує – як? Врешті вона приходить до висновку, що у кожного своя життєва дорога і своя відповідальність. Мені важко говорити про книжку «Масік», бо я її не читала, а писала…
Юля (героїня) розказувала свою історію, я писала і викладала у ФБ маленькими частинками. Видавець сама мені зателефонувала і запитала, чи хочу видати книжку. Написала роман за місяць. Надіслала верстальнику і художнику після останніх правок літературного редактора і поїхала на Світязь. Після цього не пам’ятаю дві доби зі свого життя. По завершенні роману я була втомлена і виснажена до неможливого. Бозя був поруч і я впоралася. Ще мені хотілося б почути хоч одну критичну думку. Книжці майже рік. Над нею плачуть, думаю, її обговорюють. Ніхто не сказав, що погано, мене це насторожує, бо ідеальних речей у світі немає.

«Світлячок»

– Це ще одна книжка, яку хочу презентувати. Дуже прагнула зробити дитячу книжку, але здійснити це без художника не можливо. Грошей, аби заплатити за малюнки, у мене не було. Якось я обмовилась, що не маю художника. Через місяць прийшов Олександр Курило і запропонував допомогти. І сьогодні Європа умліває від того, що зробив Сашко після 25-річної перерви у малюванні. Завдяки його ілюстраціям сьогодні «Світлячок» – найпопулярніша українська книжка на «Амазоні».

«Молитва»

– Якось увечері мені зателефонував мій друг Ігор Войцехівський, (позивний «Поляк»), з Донецького аеропорту і каже: «Люба, помолися за нас, якась така ніч неспокійна». У ту ніч, з 1 на 2 листопада, я вперше пережила таку сильну тривогу за когось, хто перебуває у гострій воєнній ситуації. Півночі ходила з думкою: Боже, будь біля них! Так до ранку з’явилася «Молитва». Я написала її і забула про неї. Якби її так часто не крали і не плагіатили, то, мабуть, і не згадала б. До пори до часу вважалося, що це вірш, написаний в окопах, причому Другої світової, невідомим автором.

Про АТО

Про АТО Любов Бурак знає і відчуває, певно, більше, ніж усі разом узяті мої знайомі, які говорять про це на кожному кроці. Чоловік о. Петро – капелан, зараз під Мар’їнкою. Двоє синів уже вдома, навчаються, працюють. До серпня минулого року були в артилерії Української добровольчої армії, виїжджали на позиції, страхували Збройні сили України. В одному з інтерв’ю, коли сини ще були на війні, Любов Бурак сказала: «Інколи у мене буває психологічна ломка, падаю в нерви. У такі моменти дивлюся за вікно. Бачу, на лавочках знайомих  спокійних і безтурботних жінок. Хоч завжди стараюся не пускати в серце заздрість, іноді заздрю цим матерям, бо їм вдалося виховати дебілів, які пиячать, розважаються і ніколи не підуть на фронт, ніколи не задумаються над свідомим вибором у житті держави. Вони просто житимуть, тупі, примітивні і по-своєму щасливі. Це заради їхнього святого спокою мої діти на передовій, мої сини з вищою освітою захищають їх на фронті. Інколи відчуваю себе винною перед синами, бо сама виховала їх національно свідомими чоловіками…»
В атмосфері всепоглинаючої ностальгії Любов Бурак згадує не лише першу школу та краєзнавчий музей, своїх вчителів і Сичівку, а й юнацькі захоплення. А «Захоплення», яке також завітало на презентацію, щоправда із запізненням, визнає, що не склалося, бо не був вартий такого Діаманту…
P.S.: На роман «Масік» справді не знайти жодного критичного відгуку. Читаючи його, можна смакувати кожним словом, обмірковувати, аналізувати. Але я «з’їла» його за один вечір (аж незручно, авторка місяць писала до знемоги!). Тож у травні чекаю на новели і, звісно, на особисту презентацію від Дзвінки Торохтушко.
Олена Ілинич

БІОГРАФІЯ

Любов Бурак (псевдонім – Дзвінка Торохтушко) народилася 2 лютого 1972 року в м. Кременці. Автор двох поетичних збірок – “Заквітну деревієм” (1993 р.), “Звуки та знаки” (1994 р.). Авторка казки “Світлячок-охоронець” (2015 р.), співавторка книги віршів “Час В” (2015 р.) та “Голос крові” (2015).  Журналіст, перекладач. Певний час мешкала з родиною на сході України, в м. Дніпродзержинську, потім – у Кам’янці-Подільському. З 2007-го живе в Тернополі.
...

Новини партнерів

Loading...
На платформі Blogger.