Є певні місця, де почуваєш себе найліпше, ніби саме там енергія проходить всіма каналами, заряджає, а потім рухаєшся вперед і вперед, ніби ставши бодай на трохи вічним двигуном.
Енергія у цьому випадку слово метафоризоване — це і враження, і переживання, і водночас відчуття спокою та затишку. Ота вся сув’язь падає на голову, коли потрапляю в Кременець.
Блукання вуличками, розглядання малих і милих будиночків, сакральних споруд, постійне нагадування від замку на горі (можна сприймати його або як путівник-орієнтир, або своєрідну точку, через яку можна провести свою вісь світу), заглядання в дворики. Настрій ходіння спонукає до пригадування, що тут було кілька сотень років тому і (що набагато цікавіше) могло би бути.
Якось в обласному краєзнавчому музеї експонували світлини 30-50-х років минулого століття. Провела багато часу, розглядаючи кожну з них. Чимало композицій були безнадійно втраченими, але траплялися ракурси, котрі можна було відтворити нині. Наприклад, подивитися на Замкову гору від будинків-близнюків. Але суть не в тому. Кременець і нині зберігає той дух, переданий на фото, — стриманий, проте дуже відчутний, елегантний, впевнений у собі.
А ще це місто має дух інший — в сенсі, позбавленому сакральності чи містицизму, — дух як запах. А запахів тут безліч. Почати б з гір, що пахнуть хвоєю, згадуючи запахи костьолів і церков з їх лагідним ладаном, течії домашніх обідніх пахощів. Але справжня резиденція запахів — ботанічний сад. Там вони перемішуються, поглинають одне одного, воюють за право першості. Бути в Кременці й не побачити-відчути цього біобуяння — втрачена мандрівка.
Зрештою, все, що побачиш-відчуєш тут, вмонтовується у пам’ять і потім прагне відновлення-поновлення. Тим більше, що до Кременця рукою подати. Так закінчення кожної мандрівки стає початком наступної, бо повертаєшся туди, щораз подумки проходячи нові маршрути.
