Header Ads

Ірина Мацко представила в Кременці свії книги

Письменниця Ірина Мацко представила в Кременці свій літературний доробок

– Нині відбувається чергова перемога волинської книжності над похмурими реаліями й «елементами здорового глузду», як їх нам намагаються нав’язати, – нещодавно саме так, оригінально-вишукано, розпочав відомий письменник, літератор і краєзнавець Сергій Синюк презентацію книг знаної тернопільської письменниці, видавця, художниці, економіста й бібліотекаря за фахом Ірини Мацко в Кременецькій центральній бібліотеці імені Ю. Словацького. 
– Пані Ірина є авторкою книги-велетеня «Казки із Дивокраю», котру створювали в Центральній дитячій бібліотеці м. Тернопіль – у розвороті вона має 1,8 метра на метр. Книга занесена в «Книгу рекордів України». Тобто відтепер у стінах цієї чудової кременецької книгозбірні постійно-традиційно відбуватимуться зустрічі з популярними українськими письменниками в рамках нового, але цілком довготривалого проекту «Вітальня у вівторок. Волинське відділення». Власне кажучи, цю інтелектуальну акцію було започатковано в місті Тернополі, на вул. Коперника, 19, де розташована гостинна книгарня «Дім книги».Якось так зненацька вийшло на старті поточного року, що автори, про твори яких читачі нічого не знали, почали проводити там свої дедалі масові презентації, бо вдумливі люди збагнули, що туди можна ходити, купувати цікаві українські книги, беручи заодно автографи в письменників... Далі ж ця «ланцюгова реакція» поширилася районними центрами нашої області, оскільки кременецький письменник Юрій Камаєв озвучив данність нинішньої реальності, що, мовляв, «культуру сьогодні розподіляють, мов ту ковбасу за совєтів…», а відтак навіщо читачам пертися до обласного центру за новим чтивом, якщо письменники з Тернополя зі своїми книгами можуть самі прибути в провінцію й самостійно гідно представити власний творчий продукт усім зацікавленим сучасною літературою краянам...» 
Отож бібліотека ім. Ю. Словацького та «партизанська» творча спільнота «Красиве і корисне» за певного сприяння тернопільського видавництва «Навчальна книга «Богдан»» вирішили розширити згаданий вище літпроект. Ну і таким собі пілотним, даруйте за «нецензурне» слово, регіональним підпроектом стане якраз волинське відділення. І я дуже тішуся з того, що нинішньою найпершою гостею в Кременці стала 38-річна Ірина Мацко з Тернополя, особистість, яка власною творчістю переконливо доводить, що література Тернопільщини – це аж ніяк не той продукт, котрий «не вилазить» за межі краю, а натомість вона є людиною, яку друкують у видавництвах Києва, Харкова й Львова та інших «книжкових столиць» України. Та й, урешті, тернопільські видавці теж не обділяють згадану письменницю своєю увагою. Ірина Мацко – це особистість, публіцист, яка у власній творчості дивовижно «заточена» на свого читача. Адже вона є однією з небагатьох наших українських письменниць, які насправді пишуть свої книги саме й найперше для того, аби люди їх читали. А далі ви, шановні читачі, гадаю, належно оціните масштаб цієї непересічної постаті на літературному небосхилі нашої держави, почувши безпосередньо з її вуст про книги Ірини Мацко й придбавши їх у самої авторки... 
 – Я наразі мешкаю та працюю в Тернополі, виховуємо з чоловіком двох діток, Дмитрика й Анастасію, 12-ох та 15-ох років, – розпочала своєю розповіддю зустріч із кременецькими читачами Ірина Мацко. – А, власне, писати почала тоді, коли мої діти народилися. Тож першою моєю виданою, правда, не зовсім книжкою, був альбом, каса для новонароджених малюків, аби батьки мали змогу заповнювати її відомостями про своїх чад-немовлят. Усе в цьому виданні було видано в казковому варіанті, щоб показати як прийдешнє народження дитини сприймає її мама. І вже тоді, коли мої діти підросли, я почала писати-вигадувати для них казки, аби, як і кожна ненька, перед сном чи протягом дня читати їх своїм малятам. Із природним материнським бажанням щось пояснити дитинчаті про навколишній світ у вигляді казки, гри, але в таких дохідливих формах та змісті, аби лиш це не скидалося на нудну лекцію про те, що малечі слід і як саме треба правильно робити в житті, щоб легко та сприйнятливо розтлумачити звичайні речі й поняття. І коли тих казочок у мене накопичився «добрячий лантух», я вирішила їх виставляти на певних Інтернет-сайтах, потім наважилася надрукувати їх у газетах та журналах, а згодом доросла до того, аби видати всі ці казки в трьох книгах під назвою чи то пак у серії «Читаймо з дитиною». Це стало моєю особистою підтримкою Всеукраїнського проекту під гаслом «Уся Україна читає дітям», котрий проводить Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва і котрий я як благородну та корисну справу просуваю в Тернополі. Адже основний його посил до дорослих, батьків, що вони повинні протягом 20-ох хвилин читати книжечки своїм дітям – перед сном чи просто так, на дозвіллі. Й у даному разі не важливо, чи це маленькі діти, які ще не вміють читати, чи то вже старшенькі хлопчики та дівчатка, які вже самотужки читають книжечки. Якщо ж дитина не хоче читати, то, за задумом організаторів проекту, батьки повинні самі читати разом зі своїми дітьми. Позаяк книжка – це норма, відтак вона повсякчас має бути в дорослих і дитячих руках... Адже в такому разі дитина, принаймні, проведе якомога більше часу зі своїми найближчими, найріднішими людьми, оскільки буде чути вимову дорослих, як вони читають уголос, тобто стане ближчою духовно до мами, тата, бабусі або дідуся... 
До слова, цей проект наслідує європейський досвід, адже всі в країнах ЄС читають книжечки своїм дітям... Далі ми продовжили проект серією дитячих книжечок «Тік-Так», «Подушечка» й іншими, котрі, як на мене, вдало, яскраво й ошатно ілюстрували як власні дипломні роботи студенти Львівської академії друкарства імені Івана Федорова, де я, до речі, свого часу успішно навчалася... Ірина Мацко також розповіла про наступну видрукувану серію книжечок «Листівка», котра теж вийшла у світ у тернопільському видавництві «Підручники-Посібники «Богдан»», у котрих уміщено по одній казочці. Але це вже були не кольорові, а чорно-білі видання: крім того, що там уміщено казку, є й змога в дитини в розвивальному стосунку розмальовувати рисунки, наведені контурами. А також вмістили в кожну книжечку листівки, котрі малеча має можливість розмальовувати й підписувати до свят своїм рідним. Наразі таких тем із відповідними листівками є три: це – «Різдво біля ялиночки», «Різдво», «Загублена писанка» (до Великодня) і «Мамине серденько» (до Дня Матері). Із міні-серії книжечок авторства Ірини Мацко вийшло друком чотири, котрих об’єднують оригінальні та чудернацькі назви «Абрачупабрики» й «Плутанки». В них дитина може прочитати віршики, розмалювати малюночки та навіть розрізати сторіночки, а всі сторінки сходяться в одному місці в образі людини-дитини, де є шия й ніжки. Тобто можна все це в ігровій формі свідомо «переплутати», приміром, людські ніжки з лапками тваринок. Віршики там теж римуються між собою, відтак можна «переплутати» й змішано, але, водночас, логічно прочитати... – У харківському видавництві 2015 року вийшла у світ збірка «Чарівна дудочка» (із серії «Веселка»), – ділилася далі своїми творчими набутками Ірина Мацко. 
– Й дуже тішуся тим, що одна із цих книжечок – мого авторства. Звісно, мої діти вже виросли, і я вже майже не пишу казок, а тому й сама «дозріла» до створення літератури для дітей старшого шкільного віку. Оскільки намагаюся не втрачати зв’язок із власними дітьми та бути для них другом. Відтак цей мій набутий досвід «вилився» у нову книжечку під назвою «Перехідний вік моєї мами». Згаданий твір про дівчинку, якій виповнилося 13 років, і в ньому описано вже й перше кохання, й перших сто грамів віскі, й тому подібне. Адже в такому вразливому перехідному віці однолітки радять нашим дітям щось таке «заборонене», доросле спробувати, проте не завжди все це добре закінчується. Тому я й хотіла донести до дітей, що не завше треба бути «крутим», прислухаючись до недоречних порад ровесників, але варто бути й навіть у чомусь висміяним однолітками, одначе залишитися розумним та не жалкувати потім про якийсь поганий, нерозважливий учинок чи тінейджерський, здебільшого, екстремальний, а через це й небезпечний за своєю суттю вибрик... 
Тобто такі важливі в незрілому житті застереження до юнацтва я й прагнула донести, а наскільки мені це вдалося, – судити читачам... Адже я особисто відчула отой свій «перехідний вік» крізь призму перехідного віку своїх рідних дітей... Ця моя книга вийшла у видавництві «Академія», в підлітковій серії, в котрій є такі цікаві й корисні книжки, як «Солоні поцілунки», «Неангели» письменника зі Здолбунова (Рівненщина) Сергія Гридіна, «Такі завжди повертаються» Оксани Сайко, «Я закохалася» Марії Морозенко, «Крута компанія» Надії Білої з міста Нью-Йорка (українки з діаспори в США), де вже змальовані більш дорослі взаємини в розряді 16+ та твори інших авторів... У цьому ж видавництві видрукували й таку артистичну книгу, як «Макбук-Літературник», куди можна вписувати всі свої думки, занотовувати цитати з книг, пропонувати, щоб творчі люди поставили в ній власні автографи, аби писати власні віршовані рядки, строфи, врешті, зробити фотоселфі з друзями та знаменитостями. А ось ключовий творчий товар, котрий чарівна Ірина Мацко привезла із собою, так би мовити, на розглядини, – це її власні книги, написані для зрілого, дорослого читача. З-поміж них слід виокремити збірочки новел філософського змісту й із психологічними підтекстами на кшталт улюблених для письменниці притч. «Коли в декількох коротких реченнях закладена глибока життєва мудрість, котра потім наштовхує тебе на тривалі роздуми, а відтак можна на самоті віднайти для себе відповіді на найскладніші повсякденні запитання, які хвилюють людину, змушують працювати не лише її інтелект, але й душу...», – пояснила авторка. – Я «вбирала» такі животрепетні думки в шати художніх образів, й ось так, поволі народилося на світ мої нові творчі дітища – дві збірки новел, замальовок, коротких життєвих сердечних історій під згрупованими назвами «Шпинат для мізків» та «Мигдаль для серця», котрі випустило львівське видавництво «Піраміда», – зізналася про свої потаємні літературні дослідження Ірина Мацко. – І несподівано фантазія «послала мені сигнал», прийшло натхнення, аби написати ці книги, есеї для вдумливого читання у формі... рецептів, порцій душевно-духовних страв, щоб оригінально як змістовно-смислову поживу й емоційно-оцінне навантаження представити для діяльності розуму не мою власну, а загалом людську, життєву філософію сприйняття любові, щастя, самотності, аби смакувало краще переосмилювати, а не просто проживати власне життя... А мої рекомендації-висновки подані наприкінці цих новел як секрети інтелектуальних, чуттєво-емоційних страв... Наразі ж проанонсую, що в харківському видавництві «Фоліо» готують до друку мою нову книжку із цієї ж серії під промовистою назвою «Імбир для душі». В ній будуть уміщені вже дещо гостріші за змістовим наповненням новели, котрі мають давати тямущим читачам поштовх до дій, щоб зробити власне життя таким, яким ми хочемо його мати, – щасливим, цілісним, повноцінним, духовно багатим, моральним, справжнім, урешті-решт. Бо, даруйте мені певну тавтологію, насправді все в цьому світі – в наших із вами руках. Адже найперше сила нашої любові долає час і простір, не кажучи вже про якісь банальні та не дуже життєві негаразди, сумніви чи повсякденні, а отже, «вічні» проблеми нашої земної сутності. 
Це якась незрима присутність найвищої енергії, котра робить наші душі направду вічними – в сонячному світлі чи в теплі нашої неперервної пам’яті... Тому із 2012 року я видаю альбоми «Книга мого роду» та «Рости, моє деревце», у котрі діти можуть записувати-увічнювати від своїх родичів власний родовід, продовженням чого стала моя недавня новела «Бабусина книга»... Проте я вже понад 20 років не можу завершити власний автобіографічний роман. Почала писати його ще в 11-му класі. Його назва – "Райська пташка"... Розповіла Ірина Мацко й про свою подвижницьку діяльність на ниві виховання юного покоління. Зокрема, в Тернополі вона разом зі своїми однодумцями створила приватний креативний центр-студія художнього розвитку «ІРИска», де в кімнаті відкритого культурного простору молоді, але досвідчені й креативні педагоги вводять дітей у світ прекрасного, розвивають художні нахили та уподобання малечі, навчають її розуміти живопис та самим робити перші, багатообіцяльні спроби в образотворчому мистецтві... На завершення цієї статті про цікаву й пізнавальну презентацію, вважаю, вельми доречно в цілковитому обсязі зацитувати блискучий програмний висновок-коментар письменника й літературознавця, модератора заходу Сергія Синюка про самобутню творчість Ірини Мацко, котра напрочуд суголосна з нашою літературною минувшиною й котра актуалізує творчі перспективи сучасних українських письменників, звісно, задля продовження святої, неперервної справи просвітництва, культури волинської книжності (книжництва) й пожвавлення духовного, інтелектуального розвитку їх читачів: – Мене дуже порадували дві книги Ірини Мацко для дорослих, і я спіймав себе на думці, що, власне, за оці 25 років Незалежності України ми в шаленому темпі проживаємо ті історичні та культурницькі епохи, котрі в нас свого часу вкрали різного роду «асвабадітєлі». Й фактично, сьогодні в Кременці відновлюється-відроджується та нитка – сув’язь поколінь, отой просвітницький сентименталізм (хоча це вже неопросвітництво й неосентименталізм), котрий розвивається в сучасних толерантних формах. Але, тим не менше, це і є продовженням тієї літературної традиції, котру виплекав колишній Кременецький ліцей. Бо, власне кажучи, ті його викладачі та автори старої школи були високоосвіченими й творчими особистостями, які працювали саме в тому просвітницькому стилі, однак згодом приїхали на конячках «асвабадітєлі», й усе позитивне в Кременці закінчилося, бо «поїхало до Києва...», в той «червоно-чорний університет», і завершилося все це не гарно (ви ж про це знаєте)... І тому навіть дуже добре та відрадно, що оце художнє оформлення «дорослих» книг Ірини Мацко, особливо «Шпинату для мізків», ці графічні малюнки-силуети є абсолютно в стилі мистецького оформлення книг кінця ХІІІ – початку ХІХ століття, котрі в ті далекі часи видавали в Кременці, у добу незабутнього ліцею. Сюди б іще шрифтець тодішній, і було б узагалі класично. 
Тобто, як самі бачите, достатньо визволити країну з-під цензурного гніту, і все творче, неординарне, просвітницьке, інтелектуальне абсолютно природно, навіть дещо стихійно, винятково самостійно, без державного замовлення та казенного фінансування, надолужує все те позитивне, що було втрачено в Кременці у вітрищах-віхолах історичних епох, потрясінь, війн, каскаду окупацій. А відтак є надія на те, що ми наздоженемо вкрадений частково в нас феодалізм, із усіма його мінусами й плюсами, що ми так само, скажімо, оту вже згадану вище добу просвітнитцва, котра вихлюпнула на нас усі негативні моменти, а позитивними обділила, – але не встигла себе проявити, бо нам її «обрізали»... Тож за якихось 30-40 років ми, сподіватимемося, все оте недожите проживемо, і вже станемо «білими» людьми як справжні європейці... Тому моя радість полягає в тому, що нині ми підхоплюємо, примножуємо оту певну просвітницьку традицію письменництва, книжництва, без котрої, власне кажучи, сучасна, новітня література є неповною...
Джерело: tenews.org.ua
...

ДОШКИ ОГОЛОШЕНЬ


Новини партнерів

Loading...
На платформі Blogger.