Header Ads

На Тернопільщині три населених пункти назвали на честь нобелівських лауреатів

Тернопільщина серед усіх областей України, мабуть, має найбільше відношення до нобеліани. Зокрема, тут народилися два лауреати Нобелівської премії – Шмуель Йосеф Агнон (Бучач) і Роалд Гоффман (Золочів, на той час належав до Тернопільського воєводства), з яким листується тернополянин Юрій Ковальков. У Тернополі діє Асоціація нобелівських студій, яка щорічно проводить Нобелівські читання і популяризує нобелівський рух. А ще у нас було три села, названих на честь нобелівських лауреатів, пише газета “Свобода”
Княжина Вудро Вільсона
Здавалося б, що може поєднувати Вудро Вільсона і Тернопільщину? Тим більше, що він у нашому краї не перебував. Але все-таки певне перелуння зафіксоване. Адже на Збаражчині був населений пункт, названий на честь американського президента.
Ще на початку XVII століття на території сучасної Збаражчини виникло поселення Княжина (назва, мабуть, від титулу засновників – князів Вишневецьких), нині – територія поблизу с. Раковець Збаразького району. Історія цього села була трагічною: у середині XVII ст. його повністю зруйнували татари, вціліли лише кілька димарів та ті мешканці, які переховувались у сусідніх лісах.
У 1921 році польський уряд, відчуваючи борг перед поляками-учасниками боїв за Львів і вояками армії Галлера (командир – генерал Юзеф Галлер), яку Антанта і США сформували у Франції (80 тисяч солдатів) і яка брала участь у війні з Українською Галицькою армією у травні–липні 1919 р., та розпочав надавати їм землі на хуторі Княжина. Польські відставники (рядові та офіцери) швидко обжили Княжину: побудували добротні будинки, школу з польською мовою навчання та великий спортивний зал. Майже у кожному господарстві були вулики.
Наприкінці 1920-х польські осадники перейменували поселення Княжина на Воля Вільсона. І чому так назвали? Звичайно, на честь американського президента Вудро Вільсона, ініціатора відновлення Польської держави («14 пунктів» Вільсона), «великого прихильника Польщі», як любили це повторювати поляки Княжини. До 1933 р. село належало до гміни Вишнівець, а у 1933–1939 рр. Воля Вільсона (цю назву можна зустріти на польських картах тогочасного періоду) належало до гміни с. Колодне. У середині 1930-х у населеному пункті проживало близько 70 польських сімей, діяла польська школа.
Після приходу в 1939 р. Червоної армії частину польського населення села Воля Вільсона органи НКВС в січні-лютому 1940-го виселили у віддалені райони сучасної Російської Федерації, зокрема на Урал, а будинки зрівняли з землею.
На базі згаданого поселення в 1947 р. утворили селище радгоспу «Княжина». Вояки УПА 15 листопада того ж року захопили приміщення радгоспу, забрали зброю і документи (завідуючому якимось дивом вдалося втекти), а 16 січня і 12 травня 1948 р. спалили. Протягом наступних років поселення знищила радянська влада.
І знову Збаражчина: Реймонтов
Ще наприкінці ХІХ ст. поблизу с. Решнівка Збаразького району був фільварок Шукай-води. На початку 1920-х польський уряд розпочав надавати землі полякам, які швидко розбудували новий населений пункт.  У 1926 р. Шукай-водам з ініціативи польських офіцерів дали статус окремого населеного пункту й перейменували на Реймонтов на честь польського письменника Владислава Реймонта. Саме він у 1924 р. отримав Нобелівську премію з літератури за повість «Селяни». Новий населений пункт увійшов до гміни Заруддя.
У 1927 р. у Реймонтові було 17 господарств, де проживали 46 жителів. У 1930-х кількість населення продовжувало зростати. У 1933 р. населений пункт належав до парафії та гміни Колодно. Місцеві поляки відвідували костьол у Колодному (спалений у липні 1943 р., війська Червоної армії підірвали його у 1944), рідше – римо-католицьку каплицю у с. Мусорівці (знищена у 1970-х, дах зняли місцеві комсомольці). Перший удар населеному пунктові завдали більшовики взимку 1940 р., коли виселили у Сибір шість сімей. Згодом селу повернули первісну назву і віднесли до категорії хуторів. У лютому 1952 р. на хуторі Шукай-води було 34 будинки, в яких проживали 158 жителів.
Цього ж року влада хотіла на його базі утворити село, переселивши туди мешканців хутора Підліски, але план не реалізували.
Упродовж наступних років жителів виселили. Нині на місці села – поля, кілька фруктових дерев і стара криниця.
«Вогнем і мечем» – на Сибір
Третій населений пункт на Тернопільщині був названий на честь ще одного лауреата Нобелівської премії з літератури, автора відомої історичної трилогії «Вогнем і мечем» (ідеалізується боротьба Речі Посполитої проти Війська Запорозького часів Богдана Хмельницького) польського письменника Генрика Сенкевича, яку він отримав у 1905 р. «за видатні заслуги в галузі епосу».
У 1920-х польські офіцери із сім’ями оселилися між селами Великі Загайці та Мізюринці на Шумщині, де заснували поселення, яке назвали Сенкевичі. Воно належало до гміни Дедеркали Кременецького повіту. У постанові від 13 січня 1927 р. йдеться: «Розпорядженням старости Кременецького від 14 листопада 1926 року № 39193/26  з сільської громади Великі Загайці, гміни Дедеркали, виділено військову осаду площею 765 га і утворено окрему сільську громаду Сенкевичі. У громаді 66 господарств, у яких проживає 258 жителів». Поляки побудували добротні будинки, посадили сади. Швидко постало й питання створення в селі польської школи і будівництва каплиці. І коли Августин Качмарчик звів новий будинок, то старий віддав для приміщення під школу. Варто зауважити, що в нього на той час було четверо дітей, які тут народилися.
Сенкевичі належали до парафії у Шумбарі, де був мурований костьол Серця Христового (збудований у 1905 р., спалений 30 липня 1943 р., малий дзвін від неї нині – на дзвіниці місцевої церкви), але також відвідували Богослужіння у каплиці у Великих Загайцях (спалена у 1943 р.) і костьол у Дедеркалах.
На початку 1939 р. у селі було понад 70 будинків, в яких проживали понад 300 осіб. Біда прийшла у Сенкевичі з появою перших більшовиків. Наприкінці 1939-го кількох поляків було інтерновано, у 1941 р. вони поповнили ряди армії Андерса. Але найбільш нищівний удар по польському селу відбувся 10 лютого 1940 року, коли більшість населення було виселено в Сибір і Казахстан. Можна лише уявити, який розпач охопив нещасних, коли їх з малими дітьми серед зими вивозили з села. Варто зауважити, що двоє чоловіків із Сенкевичів поповнили у 1944 р. армію Берлінга. Відтоді Сенкевичі почали занепадати і перетворилися на хутір Великозагайцівської сільради Великодедеркальського району і впродовж кількох наступних років стали пусткою. Після німецько-радянської війни на місці хутора розмістили пасіку колгоспу, а частину земель розорали.
Віктор КУЛИК Реально

Немає коментарів

Новини партнерів

Loading...
На платформі Blogger.