Це фото, яке давно поширюють в інтернеті, зроблене в Почаївській лаврі. Колись монастир був греко-католицький, але зараз належить Українській православній церкві Московського патріархату.
Приймаючи десятки тисяч прочан з усієї України та не тільки, Почаївська лавра є другим за важливістю храмом УПЦ (МП) після Києво-Печерської лаври. Вирішую подивитися, чим і як живе православна святиня, яка розташована на межі Галичини та Волині.
Гріх 1. Гнів
П’ятниця, третє листопада, автобус за маршрутом Тернопіль-Почаїв відправляється з головного автовокзалу міста переповненим. Більшість пасажирів – студенти та жінки пенсійного віку, голови у них покриті хустками. Ще близько десятках подібних жінок зайдуть в автобус на станції Залізці. Водій — чоловік років 50-ти, одягнутий в стару потерту шкірянку. Ще в Тернополі слухає по радіо інтерв’ю Тараса Чорновола, але, виїхавши за місто, ніби за неписаним водійським правилом, вмикає радіо “Шансон”. Між піснями Володимира Висоцького і Олега Винника, гучніше водій робить саме на цій пісні:
«Любовь уходит тихо, неслышно, ступая на носочках мягко.
Она уже почти не дышит, она уже почти иссякла». Автор і виконавець – росіянин Олексій Брянцев.
Бабуся, що сидить зліва від мене, перебирає вервечку і, здається, наче підспівує. Чоловік справа — явно з тяжкого похмілля. На запотілому вікні пальцем записує номер, який йому диктують по телефону. Голосно кашляє та декілька разів повторює невидимому співбесіднику, що комісований. Атмосфера відверто дратує і вже в автобусі я грішу вперше.

Загалом дорога з Тернополя забирає одну годину і сорок хвилин. Почаїв – невелике містечко у Кременецькому районі, за 60 кілометрів від обласного центру. Місто, а точніше монастир, заснували у 13 столітті київські монахи, що втекли сюди від монголо-татарів. Саме тут, їм начебто з’явилася Діва Марія, залишивши відбиток своєї стопи на камені. На тому місці виникло джерело, а іконку зі зображенням стопи Матері Божої можна зараз купити в Почаєві. Ціна залежить від розміру – від десяти до двохсот гривень.
Впродовж багатьох років монастир був важливим осередком життя Української греко-католицької церкви. У 1831-ому році царський уряд передав святиню Російській православній церкві. Почаївська лавра була центром церковного та світського книгодрукування, а також тотальної русифікації. І хоч номінально главою УПЦ (МП) є Митрополит Київський і всієї України Онуфрій, парафіянини церкви часто наголошують, що підпорядковуються особисто патріарху Московському і всієї Русі Кирилу. Є інформація, що патріарх Кирило ще у 80-тих роках минулого століття став агентом КДБ, контролює ледь не половину ринку продажу цигарок в Росії, а також є особистим другом Володимира Путіна. Кирило, зокрема, публічно підтримує анексію Криму, війну на сході України називає громадянською, а також є прихильником ідеї «російського світу», яка будується на трьох стовпах:
- Православ’я.
- Російська мова, яка об’єднує народи російського світу.
- Спільна історична пам’ять, яку часто називають «Гундяєвщиною», в честь справжнього прізвища патріарха Кирила.
Грішу вдруге. До гніву додається усвідомлення того, що попри все, що трапилося в Україні за чотири роки, люди далі дотримуються таких поглядів.

Близько 14:00 на подвір’ї Лаври не так багато людей. На величезній стоянці десяток автомобілів і жодного туристичного автобуса. При вході табличка з правилами. В кишеню куртки кидаю фотоапарат. Розумію: навіть якщо благословення на фотографування і вдасться отримати, то це буде довга процедура. Вирішую фотографувати непомітно, таким чином обдурюючи адміністрацію Лаври. І це вже мій третій гріх за день.

Ще до того, як потрапляю на територію Почаївської Лаври, проходжу повз жебраків, які сидять за п’ять метрів один від одного. Чоловік років 60-ти, молодий хлопець і двоє жінок пенсійного віку. Хтось сидить на шматку картону, кинутого просто на асфальт, у когось з собою маленький розкладний стілець. Майже всі прочани дають жебракам гроші, при тому називаючи імена своїх близьких або померлих родичів. За декілька гривень ті готові натомість помолитися за здоров’я чи упокій душі. Зі мною говорити відмовилися, а за хвилину біля мене з’явився чоловік ромської зовнішності, почав розпитувати: хто я і звідки.



Для початку я розглядаю схему розташування церков та інших будівель на території. Це помічає одна з монахинь, що проходить повз.
— Ви вже обідали? Звідки ви? Вперше?
— Так, кажу, вперше.
— В яку церкву ходите? Треба ходити в Георгія Побєдоносця!
— Я в неї й ходжу, — заспокоюю її.
— А отам безкоштовна трапезна, швидко ідіть, поки ще не закрилася.
— Дякую. Як вас звати? — запитую.
— Бог знає, — відповідає монахиня. І вже в спину додає, — сестра Марія.
І знову згрішив. Кажу неправду сестрі Марії, але порадою вирішую скористатися і йду в напрямку безкоштовної трапезної. На вході відразу сюрприз.




Між собою більшість прочан та священнослужителів спілкуються російською. Коли я звертаюся до них українською, намагаються нею відповідати. Чоловік і жінка, що приїхали з Курської області, мене розуміють, але відповідають російською. Розповідають, що це вже третій візит сюди. Пересуваються власним автомобілем. Проблем на російсько-українському кордоні ніколи не виникало. Дорогою заїжджали в Чернігів і Київ. Живуть у готелі, що розташований на території Лаври. Вирішую дізнатися, скільки тут коштує житло.
Сестра-монахиня при вході оцінює мій зовнішній вигляд і радить поселитися у номері для десятьох. Одна ніч там коштує 50 гривень. Чоловіки та жінки живуть виключно окремо. Аби подружній парі заселитися в один номер, потрібно показати документ, який підтверджує шлюб у церкві УПЦ (МП). В мене теж вимагають паспорт. Проте за хвилину сестра-монахиня дозволяє заселитися і без документів. І хоч досвід проживання у православному хостелі видається цікавим, я з гордістю кажу сестрі: ночуватиму краще вдома.


У книжковій крамниці людно. Тут можна придбати не лише літературу, але й ікони, образи, церковний одяг, біжутерію. Найбільші ікони — написані олією, коштують 52 тисячі гривень. Поруч жінка купує Біблію за 9500 гривень. Вартість на срібні прикраси залежить від їх розміру. Образочки зі зображенням стопи Богородиці та преподобного Амфілохія вартують від десяти гривень до кількох сотень. Окрім того, в крамниці можна купити навіть розмальовки для дітей із героями мультфільму «Маша і ведмеді», біографії монахів, аудіокниги з настановами священиків, воду з місцевого джерела, яку вважають святою. Багато прочан приїжджає до Почаєва з власною пластиковою тарою, часто везучи додому по десять і навіть двадцять літрів води.
Купую в молодого монаха дві книжечки: «Як лікувати рак за допомогою віри» і «На каком язике молится»? За обидві віддаю десять гривень. У першій розписують рецепти рослинних настоянок і заклики покаятися, коли у людини виявили онкологічну хворобу. Вже виходячи з крамниці вирішую купити щось друзям. За три 50-грамові баночки «Священного масла» віддаю 15 гривень. Розумію, це звичайна соняшникова олія, але, мабуть, освячена. Загалом, забуваючи про мораль, дію не по-православному і вкотре грішу: залишаю в крамниці третину грошей, які маю з собою. Що це, як не марнославство?



Намагаюся поговорити про стан УПЦ (МП) загалом і Почаївської Лаври зокрема зі священиками. Усі без винятку ставляться до мене з підозрою, говорять мало, а коли дізнаються, що я журналіст, взагалі розвертаються і йдуть. Прочани переважно теж небагатослівні. За весь час не бачу жодної усміхненої людини. Більшість людей одягнені бідно, між собою розмовляють пошепки, постійно перебираючи вервечку в руках. Всередині двох храмів тривають будівельні та реставраційні роботи. Процесом керують священики в рясах. З території Лаври відкривається чудовий вигляд на місто.

— Нам місцевим все одно на них, як і їм на цей пам’ятник, напевно. Лавра дає змогу заробити людям. Будують готельні комплекси, багато магазинів, аптек. На великі свята сюди з’їжджаються тисячі вірян. Вони місцевим не заважають, моляться там собі тихенько.
Навколо люди зайняті буденними проблемами: двоє чоловіків розвантажують воду та соки поблизу магазину, молодий хлопець ремонтує свій мопед, а пенсіонери сидять на лавці в парку і розпивають пиво. У порівнянні зі зовнішнім виглядом прочанок на території Лаври, дівчата і жінки в місті виглядають аж надто розкуто. На каблуках і в спідницях вони на якусь секунду викликають в мене грішні думки. Відганяю їх і рухаюся далі.


- «Еще 400 лет назад святой афонский подвижник и затворник Иван Вишенский (родом с Галиции), поддерживая своих православных земляков в борьбе против унии писал: Дьявол крепко ненавидит славянский язык…больше всего старается его уничтожить». Тобто молімося виключно старослов’янською і російською, адже “нам постійно загрожує небезпека”.
- «В Острожской Славянской Библии точно сохранены летосчисление – 5508 лет от сотворения мира до Рождества Христова». Шах і мат, Стівене Гокінг! Ваша «Коротка історія часу» банальна вигадка і явно не матиме успіхів серед прочан.
- «В каждом храме каждый русский, белорус, украинец слышит ту же самую, понятную речь». Дуже подібно до того, що говорить патріарх Кирилл і Володимир Путін.
Загалом працівникам Служби Безпеки України було б не зайвим час від часу навідуватися до Почаївської Лаври і знайомитися з тим, яку літературу випускають у місцевій друкарні.
Дорогою додому, склавши докупи всі гріхи, які я накопичив впродовж дня, раптом згадую чи не єдину фразу, яку пам’ятаю з Нового Заповіту: «Стережіться, щоб хто не спокусив вас, бо багато прийде під іменем Моїм».
Текст і фото: Артур Бобрик. Джерело: Доба