«Ідучи слідами славних предків, бережімо те, що вони нам залишили», – каже Віктор Підгурський, режисер із Кременця. Недавно він завершив роботу над реставрацією фільму «Кременець – місто Короля Духа», перша версія якого вийшла в 1999 р.
Фільм має освітню та історичну цінність. Він поетично презентує біографію відомого кременчанина Юліуша Словацького на фоні чудових краєвидів Кременця та залів музею поета. До стрічки увійшли розповіді місцевих мешканців, заслужених популяризаторів творчості Словацького, численні цитати з віршів поета, а також – наприкінці – вокальне виконання фрагменту «Мого заповіту». Кошти на реставрацію фільму режисеру надало Генеральне консульство РП у Луцьку.
[ads-post]Із Віктором Підгурським ми розмовляли про історію цієї стрічки.
[ads-post]Із Віктором Підгурським ми розмовляли про історію цієї стрічки.
– Як виникла ідея створення фільму?
– На початку осені 1998 р. тернопільська студія «Вісь», директором якої я тоді був, отримала замовлення від страхової компанії Укрнафтогазу «Омета» на створення фільму про Кременець – про історію, видатних людей, які тут народилися, та сьогодення міста. Центральний офіс знаходився у Кременці. Тоді місто було дуже занедбаним. Фільм мав нагадати про колишню велич Кременця, який тоді, в часи СРСР, згасав, помирав у пітьмі. Свою ідею я вклав у фразу: «Ідучи слідами, вчитуючись в імена славних предків, ми відчуваємо, як ятрить душу запитання: чи встигнемо ми на цій землі, якщо не створити щось краще, то бодай зберегти те, що вони нам залишили».
Знімальна група, яка працювала над першою версією фільму. У центрі – режисер Віктор Підгурський. Фото з архіву Віктора Підгурського
– Ви додали у сценарій Юліуша Словацького…
– Історія Кременця має три візитівки: замок на горі Бони, Кременецький ліцей і постать великого романтика Юліуша Словацького. Наближалися ювілейні річниці від дня народження і смерті поета. Це був 1999 р. Я вирішив використати це і зняти два фільми: один на замовлення страхової компанії Укрнафтогазу «Омета», а другий – із власної ініціативи і за свої кошти.
– Як довго Ви працювали над цими фільмами? Хто автор сценарію?
– Відеоматеріал та ігрову частину стрічки ми знімали з вересня 1998 до січня 1999 р. Сценарії, режисура та організація всього процесу – моя робота.
– Які події чи, можливо, люди мали вплив на подальшу роботу над фільмом?
– 15 січня 1999 р. до Кременця на зустріч із членами Товариства відродження польської культури (ТВПК) приїхав заступник міністра культури і мистецтва РП Славомир Ратайський. Він повертався з Києва з міжнародних переговорів про відбудову будинку Словацького й погодився зустрітися зі мною. Я розповів йому, що маю матеріал для створення фільму. Він виявив велику зацікавленість і дав згоду на те, що в найближчому часі міністерство виступить замовником стрічки. Так я відчув мотивацію продовжувати роботу. І моя команда також.
Тож я написав літературний сценарій українською мовою, намагався, щоб стиль розповіді був поетичним та романтичним. Переклад на польську мову з’явився завдяки кременчанці Ніні Масловській – випускниці польської загальноосвітньої школи, що діяла у Кременці до 1939 р. Текст за кадром озвучила Ірина Чистовська.
Потім ми записали пісню «Мій заповіт» у виконанні Сергія Дедю на музику Кшиштофа Домагали, а також відзняли інсценізацію за участю акторів – дітей членів ТВПК.
– Коли фільм був готовий?
– Робота тривала до 1 квітня 1999 р. На 3 квітня були заплановані урочисті заходи з нагоди 150-ї річниці з дня смерті Юліуша Словацького. Я домовився з організаторами про презентацію фільму в залі тодішнього педагогічного коледжу імені Тараса Шевченка.
– Хто взяв участь у заходах?
– Делегація Міністерства культури і мистецтва РП, культурний діяч і видавець Маріуш Ольбромський, члени TВПК на чолі з головою товариства Емілією Шульган, директор коледжу Афанасій Ломакович, Генеральний консул РП у Львові Пьотр Коновроцький, голова Федерації польських організацій в Україні Емілія Хмельова, міський голова Кременця Андрій Гуславський.
– Як сприйняли Ваш фільм?
– Після фільму були оплески й вітання. До мене підійшов професор Станіслав Маковський – дослідник творчості Словацького. Він дуже схвально оцінив картину й запитав, чому Словацький у ньому «такий кременецький», якщо більшість своїх творів він написав в інших місцях. Я відповів, що в мене не було можливості знімати фільм за межами України. Основна причина – обмежені кошти, а також відсутність контактів із Міністерством культури і мистецтва. Я постійно сподівався, що мені вдасться повернутися до обговорення з міністерством теми фільму, але цього не сталося. А роботи над створенням стрічки вже добігали кінця.
– Як Ви впоралися з фінансовими проблемами після створення фільму? Це ж треба було заплатити режисеру монтажу, оператору, диктору, звукорежисеру та іншим працівникам.
– Я заплатив із власних коштів та рекламних замовлень своєї студії, але цього вистачило на покриття лише частини видатків. Я відчував, що маю знайти гроші на покриття всіх видатків. Мені не вдалося встановити контакт із міністерством, а спроби перемовин із людьми, які раніше підтримували ініціативу створення фільму, не увінчалися успіхом. Власник студії «Вісь» дав мені пів року на вирішення цієї проблеми.
Тоді мені допоміг Антоній Камінський – очільник TВПК. Він зробив те, що здавалося неможливим. Він зв’язався з керівництвом Спілки артистів польської сцени. Я написав прохання про фінансування й отримав необхідну суму. Я був врятований.
– А фільм? Як Ви його популяризували?
– Фільм мав коротке життя. Ним зацікавилися кременецькі екскурсоводи. Вони продавали його туристам, польським делегаціям. Тоді це були касети. У 2007 р. з’явилася можливість записати його на диск. Я зробив невелику реставрацію фільму.
– Я знаю, що стрічка отримала друге життя. Як це сталося?
– Восени 2019 р. фільм переглянула консул Тереза Хрущ. Вона дійшла до думки, що його можна було б використати як навчальний матеріал, але добре було б відреставрувати деякі кадри, змінити текст за кадром. На щастя, так і сталося. Роботи над реставрацією фільму тривали в січні й лютому цього року. Фільм «Кременець – місто Короля Духа» невдовзі потрапить до польських шкіл, які діють при польських товариствах у Луцькому консульському окрузі.
Я сподіваюся, що мій фільм за посередництвом Академічного комплексу загальноосвітніх шкіл у Хожові побачать глядачі в Польщі, а також отримають учителі, скеровані на Схід Центром розвитку польської освіти за кордоном (ORPEG).
– Чи була вже презентація нової, зміненої версії фільму?
– Публічний показ був запланований на початок квітня цього року в польській школі при TВПК у Кременці та Кременецькій обласній гуманітарно-педагогічній академії імені Тараса Шевченка в річницю з дня смерті Юліуша Словацького. Усі плани нам зіпсував карантин. А фільм тим часом потрапив в інтернет. Його можна переглянути на YouTube.
– Якою була реакція глядачів?
– Я з приємністю процитую слова вчительки польської мови з Білокриниці Вікторії Іванюк, які вона написала після перегляду: «Цим чудовим фільмом Ви нагадали мені роки мого дитинства, бо саме так – трохи сіро, трохи зелено, занедбано й одночасно прекрасно – виглядав Кременець мого дитинства. Саме тоді, a це був 1999 р., я почала вивчати польську мову. У фільмі я побачили залу, у якій відбувалися заняття, та дітей зі змішаної групи, які вчилися на один рівень вище від мене, а також пані Йоанну – мою другу вчительку польської, яка була спокійною, мов ангел, молоденькою і дуже доброю, можливо навіть занадто доброю до своїх учнів! Саме тоді з’явився мій справжній інтерес до культури й історії мого міста, нерозривно пов’язаного з культурою та героями Польщі. Я рада, що сьогодні, в часи тривоги й карантину, мені несподівано вдалося пригадати ті події та роки, в яких я почала формуватися як особистість, а це були зустрічі з Маргаритою Гецевич, Анною Мацегою й Іреною Сандецькою».
– Ким були для Кременця згадані особи?
– Це дуже важливі постаті для нашого міста, вони міцно пов’язані з його історією та культивуванням польської культури. На особливу згадку заслуговує Ірена Сандецька, яка в радянські часи організовувала уроки польської мови, а після розпаду СРСР стала ініціаторкою створення у Кременці TВПК.
– Що Ви хотіли би додати на завершення?
– Я хочу подякувати пані консулу Терезі Хрущ, завдяки якій фільм «Кременець – місто Короля Духа» тепер відреставрований та доповнений новими кадрами. Дякую Генеральному консулу РП у Луцьку Вєславу Мазуру за його згоду на фінансову підтримку реставраційних робіт, a також голові TВПК Маріану Кані за підтримку цієї ініціативи.
Розмовляла Божена ПАЙОНК,
учителька польської мови, скерована до Кременця організацією ORPEG
учителька польської мови, скерована до Кременця організацією ORPEG
