Між Дунаєвим і Почаєвим у гірській гряді — невеликий розрив.
А далі, аж до Золочева — горбогір’я, назване Вороняками. На північний схід же зеленим ланцюжком територією Кременеччини, Шумщини та Острозького району на Рівненщині потяглися гори Кременецькі. Кожна — між сідловинами — має назву: Гостра, Сокілля, Вовча, Куликова, Тичок, Спаська, Страхова… Лише одна, Божа, відокремилася від того смарагдового намиста і сиріткою, що й пригорнутися ні до кого, підноситься над рівниною. Це помітно із сусідніх вершин, навіть з далеких Дівочих скель. З північно-західної околиці Кременця через Королівський міст, що над Іквою, асфальтівкою треба проїхати через ліс до Великих Бережців. За ними праворуч і сама гора. Дорога ж прямує далі до Гаїв і Кімнати. Можна дістатися сюди і з почаївської траси: відразу за Дунаєвим повернути ліворуч і попри мальовничий ставок з піщаним пляжем опинитися в цьому ж селі.
Стоїть одиноко Божа гора і, може, згадує ті далекі часи, коли тут і лісів було більше, і звір неполоханий зустрічався на кожному кроці. А в долинах Ікви, Вілії, Горині, за історичною хронологією, в ІІІ—IV ст. н. е. жили племена східних слов’ян, яких називали антами. Не любили вони знахабнілих зайд готів, які прагнули загарбати їхній край. За свідченням готського історика Йордана, слов’янський вождь Бож зумів звести під свою руку антські племена і протистояв чужинцям. Та готські королі Германаріх, Вінітар продовжували експансію. Останній привів сюди своє численне військо. Це був 376 рік н. е. Легенда говорить, що в битві проти ворогів анти стояли непохитно. Тоді конунг Вінітар удався до хитрощів: запросив буцімто для мирних перемовин на гору слов’янського вождя і його старійшин. Коли ті прибули, зрадницьки напав на них. Кого взяли в полон — розіп’яли на стовбурах віковічних дерев, решта загинула в бою — і Бож, і Мезамир, і Ардагас, і Мусокій. Хто були ті троє: сини вождя чи старійшини, а їх прибуло аж сімдесят? Так це сталося, чи Вінітар переміг їх у битві, бо в його війська були досвід і наступальна ініціатива? Ніхто цього не знає, хіба що мовчазне каміння гори, яка відтоді стала називатися Божою. Проте є й інші, більш слушні версії щодо назви, і ця ймовірність випливає з подальшої нашої розповіді.
Гора ніколи не залишалася поза увагою людей. У добу язичництва на ній, слід думати, існували якісь поганські святилища. Бо ще в ХІХ ст. — були такі твердження — тут бачили залишки жертовних каменів. Куди вони поділися — таїна. А перші християнські місіонери-іноки з’явилися тут у ІХ—Х ст. І не лише на Божій, а й у Володимирі, Холмі й інших так званих червенських містах, близьких до Великоморавської архієпархії, заснованої святим Мефодієм. Печерні монастирі виникли і в Підкамені, і в Поча-Діва, цебто в Почаєві. Важко уявити той непомірний тягар спокути, який добровільно взяли на свої плечі ті подвижники. Незбагненною для нас сьогодні видається їхня велич духу і віри. Адже поруч кипіло неприязню язичницьке середовище. Воно не сповідувало заповіту «Не убий!» — одного з головних постулатів Христового вчення. Умертвити, розчленувати, віддати в жертву своїм поганським богам — таке тоді часто траплялося.
Божа гора була центром спасіння людських душ через аскетизм, пости, які тривали дві третини днів у році, важку працю, спання чи на кам’яній підлозі, чи сидячи, чи просто насильницьке безсоння. Печерні монастирі і пущі відлюдників існували ще в Древньому Єгипті, у Візантії. Там щировірці шукали ніші високо в горах, щоб відчути умиротворення. Наші ж предки власними руками вирубували собі келії і храми в кам’яній товщі. Це було богоугодницькою справою, в однім ряду із приборкуванням плоті, постом і всілякими іншими самообмеженнями.
У поті чола каторжно трудилися ченці-анахорети, келіоти і на Божій горі. Як відомо, на ній є дві вершини — західна і східна. Остання круто обривається високою кам’яною стіною. Материкова скеля, зовні почленована на окремі брили, стала для тих далеких каменярів жаданою каторгою в ім’я віри. Хто там і скільки літ трудився — знає лише Бог. З того, що лишилося до наших днів, можна зробити висновок: у товщі моноліту були і коридор, і келії, і капличка. Є відомості, що в 1224 році тут упокоївся ігумен монастиря Сисой Дерговиж. А того ж місяця преподобний Мефодій призначив ігуменом Поча-Діва Симона, а в монастир на Божій горі вислав законника співака Степана, сповідника Ісидора та вчителя Павла. Преподобний Іов (Залізо), нетлінні мощі якого донині покояться в Почаївській лаврі, свого часу залишив монастир у Дубному, і поки не обсівся в обителі Поча-Діва, перебував тут у келії, молився і, за переказами, залишив потім хрест й ікону. І пізніше, з Почаєва, він піклувався про печерні монастирі Волині, а надто про той, що на Божій горі.
Під час Батиєвої навали деякі ченці з київських печер утекли до Почаєва. Але ординці і там не дали спокою інокам. Відтоді і полинула світом легенда, що Матінка Божа взяла під свій покров монастир та його обитників. Як доказ того дива, залишився там відбиток Її правої стопи. Удруге явилася тут Богоматір, щоб знову рятувати стражденний люд, тоді допомогла і ченцям з Божої гори. На скелі біля входу до Свято-Троїцького храму вона залишила відбиток лівої стопи. Богородиці було несила дивитися на людські страждання. Від того жалю та співчуття з Її очей закапали сльози. Три кволі струмочки з’єдналися в одне цілюще джерельце. Помічні від всілякої слабості сльозинки капають і в печері, теж рукотворній, зі сферичним склепінням, вирубаній під церквицею Ікони Божої Матері «Животворяще джерело», що на другій, західній вершині. Це і справді якесь диво Творця! Вода зазвичай усюди б’є з-під гори. А тут струменить майже на самій вершині. Як з погляду геології пояснити суть явища? Які глибинні сили тиснуть на вологу, змушують її підніматися вгору, порушуючи закон всесвітнього тяжіння. Та й сама Стопа Богоматері — наче чужорідне вкраплення в загальну однорідну структуру каменя. Це ніби стати мокрою ногою в шар гіпсу, а потім обережно піднести ногу. Матеріал навколо буде поступово вивітрюватися, а затужавілий відбиток існуватиме, непідвладний руйнуванню. У цьому — теж якась дивина.
Не рідіють ряди прихильників, шанувальників Божої гори. Та були й недруги. Особливо загрозливо згромадилися над нею свинцеві хмари у період так званої побудови комунізму. Люди, як і багато століть, зі всіх усюд їхали, йшли пішки до Почаєва і під час того паломництва відвідували й інші святі місця, зокрема і нашу святиню біля Великих Бережців. Функціонерів, які стояли біля керма партійної ідеологічної машини, це дуже дратувало. Бо ніяк не вписувалося в марксистсько-ленінський постулат «релігія — опіум для народу». Роз’яснення, переконування, застереження виявилися слабкими аргументами. Тож залишалося застосування фізичної сили. Серед тепер уже виведених з-під грифу «цілком таємно» партійних і кадебістських архівів є доповідь «Вих. №12. Таємно. 13.09.1960 р. Заввідділом пропаганди Тернопільського обкому партії В. В. Кулішу інформація про так звані святі місця…» Доповідав уповноважений ради з питань православної церкви, буцімто, паломництво до святих місць майже призупинено. На Зелені свята в 1960 р. на Божій горі прочан зовсім не було, тоді як два роки тому прийшло близько тисячі. Золотниківський райком партії провів «роз’яснювальну» роботу з населенням, та й каплиця над джерелом у Зарваниці «завалилася». Те ж сталося і на Святій горі в Полупанівці. Щодо Божої гори, то вищезгаданий уповноважений у присутності співробітника КДБ якогось Волкова домовився із секретарем Кременецького райкому партії, що треба зруйнувати і криницю над джерелом, і чан для купелі, а головне, Стопу Божої Матері та церкву. Але це слід зробити взимку (мабуть, щоб запобігти жертвам. — Авт.) І що ж, на початку 1961 р. усе чітко виконали. Ніщо не вціліло, навіть хрест Іова.
Зауважмо, це були не якісь там 20—30-ті роки розбурханої стихії революції та колективізації. Людина вже полетіла в космос — і отаке дикунство! Якими ж недалекими та немудрими були комуністичні вожді, що не зуміли використати у своєму поступі віру — незнищенну потребу людської душі. Адже і так званий моральний кодекс будівника комунізму на 80 відсотків складався з Ісусових заповідей. Зрештою, це ж тільки декларація власть імущих, пустослів’я, для відведення очей! Скільки всіляких привабливих і «правильних» лозунгів ми чуємо й тепер від тих, хто хоче на людській довірі знайти якийсь зиск для себе.
Нині і на східній вершині, відроджений, як Фенікс із попелу, підноситься Свято-Троїцький храм. До нього зручними дерев’яними східцями постійно піднімаються віряни. Їх щиро зустрічає настоятель отець Василь Дідик. Відновлена і діє печерна каплиця. Звичайно, того, що було колись, після нищівного глуму вже не повернути. Внизу, біля входу до печерного комплексу, купа потрощеного вибухом каміння. Це все, що залишилося від брили зі Стопою Божої Матері.
Темно-зеленим продовгуватим масивом здіймається заповідна гора. Оскільки усі її навколишні сестри є наслідком розмиву прадавніми водами піднесеного плато, то, вочевидь, навколо того останця потоки вирували особливо інтенсивно. Навіть за схемою ландшафтного районування Тернопільщини урочище Божа гора належить до Малополіського лісового рівнинного масиву, тоді як решта — до Кременецького горбогірного лісового. Учені такі відокремлені узвишшя називають горами-свідками. Низина, яка звідси тягнеться аж до Дубна, є наслідком глибинних розмивів. Так що формування морфоскульптур тутешньої височини почалося після відступу Сарматського моря і, як стверджують учені, триває донині.
Славетна гора є частиною Національного природного парку «Кременецькі гори», а вони, своєю чергою, входять до Національного заповідника «Медобори». Статус цієї державної структури важко узгоджується з місцевою господарською діяльністю, бо куди руки не простягни — всюди табу. Навіть туристи і паломники за великим рахунком тут зайві. Бо це столоподібне узвишшя є пам’яткою природи, а для таких об’єктів чим менше біля них буває людей, тим краще. На горі вчені виявили 283 види рослин. Півтора десятка з них є реліктовими чи ендемічними, цебто зустрічаються тільки тут. Булатки великоквіткова та червона, скополія карніолійська, лілія лісова, гвоздика несправжньопізня, лещиця дністровська, ломиніс і т. д. За рік тут прошвендяє тисяч зо 20 осіб.
Організовані групи туристів ще можна стерпіти, вони під наглядом екскурсоводів. А так би мовити, дикий, неконтрольований відвідувач — він і від обов’язкового маршруту відхилиться, і рідкісну квітку затопче, а то й зірве. Налякає і без того полохливу дику кізку, і на зайчика-стрибайчика та борсучка з куницею страху нажене. Та й дятла, що приніс у дзьобику хробачка для своєї ненажерливої малечі, потривожить.
Однак, вибору немає, треба просто очолити цей процес, взяти його під контроль і постійно вести виховну, роз’яснювальну роботу. Бо як заборониш іти сюди людям, які прибувають з далеких чи близьких країв, щоб помолитися біля тутешніх святинь, а може, і знайти зцілення від недугів? Навіть у найжорстокіші часи войовничого атеїзму, про що вже згадував, як не старалася влада зі своїми спецслужбами, не могла зупинити потік прочан. Бо незнищенною в усі часи залишається святість Божої гори, надто високий енергетичний потенціал її благодаті. Він завжди притягував і простих, і відомих людей, серед яких Леся Українка, Климент Квітка, Улас Самчук та багато інших. І проблему прийшлого багатолюддя уславлена гора переживе, бо бачила на своєму довгому віку у стократ страшніші лиха.
Василь БУРМА «ВІЛЬНЕ ЖИТТЯ»
