Header Ads

Про музеї Кременецької педагогічної академії

Журналіст газети "Вільне життя" досліджувала історію Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії, зокрема куточків навчального закладу котрі найбільше просякнуті історією.

Є намолені храми — ті, в яких молитва не змовкає сотні літ. Уже від їхніх стін іде незбагненна благодать. А є осяяні світлом науки навчальні заклади, в яких упродовж віків засівали «розумне, добре, вічне». У них дивовижна аура і особливе світовідчуття. До таких належить і Кременецька обласна гуманітарно-педагогічна академія ім. Тараса Шевченка. Самій академії, щоправда, не так уже й багато літ, але вона розташована в приміщенні, де навчальний процес не переривався з 1805 року, часу заснування гімназії, що мала славу «Волинських Афін» і входила до когорти найкращих університетів Європи.
Тут усе дихає історією: і старовинні східці та перила, і давня бібліотека, і зали з дивовижною акустикою та аудиторії, що чули голоси багатьох відомих краян. До честі нинішнього керівництва академії, ту старовину тут ретельно оберігають і, що дуже важливо, не дають згаснути пам’яті про все справді суттєве, а то й величне як з історії навчального закладу, так і рідного міста. Напевно, тому нині тут так багато музеїв (не знаю, чи ще якийсь виш їх стільки має). Про них — сьогоднішня розповідь. А моїм екскурсоводом стала дивовижна жінка, котра до найменших деталей знає історію закладу, старший викладач педагогіки і психології академії, а на громадських засадах — опікунка всіх її музеїв Валентина Іванівна Шпак.

З нею і мандруємо давніми коридорами у світ далекої і не зовсім минувшини. І першими відчиняємо двері музею освіти.

Зигзаги історії

Насправді цей музей навчального закладу створений у 2005 році, до 200-ліття відкриття Волинської гімназії. Її засновник — відомий освітній діяч, учений, історик, просвітитель, педагог, бібліофіл, громадський активіст — Тадеуш Чацький зібрав для ліцею велику бібліотеку, створив фізичний та мінералогічний кабінети, астрономічну обсерваторію, унікальну колекцію рослин і ботанічний сад, друкарню, а головне — запросив з усієї Польщі найвідоміших викладачів.
Як розповідає Валентина Іванівна, вони хотіли відкрити тут університет, щоб через університетську освіту молоді можна було відновити Польщу, якої вже не було як держави. І оця думка про університет реалізувалась, проте в інший спосіб. У 1831 році Волинський ліцей, у який реорганізували гімназію 1819 року, було закрито, бібліотеку, ботанічний сад, навчальне обладнання перевезено до Києва. І на цій базі у 1834 році постав університет Святого Володимира (нині Київський національний університет імені Т. Шевченка). І працював він уже не на Польщу, як мріяв Чацький, а на Московію. Отакі зигзаги історії. 16 викладачів, що переїхали з Кременця до Києва і зайняли посади завідувачів кафедр, не довго там затримались. Царський уряд їх боявся, адже це було після польського повстання, і вони невдовзі опинилися хто в глибокій Росії, хто виїхав до Варшави, хтось повернувся у Кременець.
А в стіни опустілого Кременецького ліцею 1836 року переїхала і до 1902-го працювала Волинська духовна семінарія, яку відтак перевели до губернського міста Житомира, де для неї спеціально побудували приміщення. У Кременці їй на зміну прийшло духовне училище — закритий навчальний заклад для дівчат. До цього воно розміщувалось у приватних будівлях. У 1920 році Кременець опинився під владою відродженої Польщі. Поляки дуже шанували досвід Волинського ліцею, прагнули його відродити і знову покладали дуже велику надію на цей навчальний заклад. Однак настав 1939 рік. І з 12 квітня 1940 року в стінах колишнього ліцею почав працювати перший на Тернопіллі вищий навчальний заклад — Кременецький державний учительський інститут, який через десять років реорганізовують у педагогічний. Наприкінці шістдесятих його переводять в обласний центр. А в Кременці уже вкотре починають все спочатку: відкривається педагогічне училище, яке переростає в коледж, а відтак у сьогоднішню гуманітарно-педагогічну академію. І нарешті служить вона уже не величі Польщі чи Московії, а незалежній Україні.

Місто, якого вже немає

Художній музей Ростислава Глувка це справжня родзинка серед музеїв академії. Митець — уродженець Суража, що на Шумщині, дитячі роки його минули в Кременці — місті, яке він дуже любив. Радянська влада вислала батька — працівника ліцею, великого українського патріота — до Сибіру, а маму з дітьми заслала у Казахстан. Там, за намовою матері, неповнолітній Ростислав записується в польське військо. Не для того, щоб воювати, це був шанс виїхати за кордон. Так він опиняється у Великій Британії, стає там знаним живописцем-графіком, а перед смертю просить передати його картини на батьківщину, в Кременець.
Це єдиний музей цього самобутнього художника в Україні. І в ньому лише частина його робіт. Решта зберігається в Італії, у родини доньки Р. Глувка Світлани. Вона приїжджала в Кременець на відкриття музею батька, виступала на конференції, говорила українською мовою. Але раптово померла. Їй було лише сорок років.
Інша родзинка серед тутешніх музеїв — галерея фотографій Кременця 1929—1939 років, що має негласну назву «Місто, якого немає». Донька Людвіка Гроновського, викладача Кременецького ліцею, Анна Гроновська-Шанявська, яка мешкає в Польщі, зібрала старі світлини батька, його друзів, а також учнів ліцею, зробила виставку, репрезентувала її у двох містах Польщі, а потім передала для експозиції кременчанам. Копії чорно-білих знімків, трохи розмиті від збільшення, та й технології були тоді не такі, як нині, а як цікаво їх споглядати. Ніби справді мандруєш містом, якого вже немає. Ще незаліснені круті схили Бони, ще стоїть скульптура Матері Божої, яку тільки збираються відновити… Людвік Гроновський любив знімати місто з висоти, на його світлинах — дахи будинків, вечірні вулиці, портрети кременчан. Генрик Германович приїхав у Кременець з Вільно як інструктор з фотографування. На його знімках — гра світла і тіні, цікаві ракурси, мальовничі околиці Кременця. Вчитель малювання Станіслав Схейбаль навчав гімназистів малювати і вів гурток фотографії. І його вражаючі світлини дійшли до наших днів.

Зала, де грав Ференц Ліст

Етнографічний музей відкритий зовсім недавно, торік, до 210-ї річниці Волинської гімназії. Тут експонуються речі побуту, вишиття та одяг минулого століття, характерні для волинського краю. У літературній світлиці зібрано матеріали про відомих волинських літераторів Уласа Самчука, Бориса Харчука, Галину Гордасевич. До 145-річчя з дня народження Лесі Українки тут відкрили виставку, присвячену великій українській поетесі. Вона бувала на Кременеччині, в с. Бережцях, у своєї подруги. Там відкрито їй перший на Тернопіллі пам’ятник.
Своєрідним музеєм можна вважати і відновлення зали Коллонтая, хоч тут немає жодної експозиції. Лише давній рояль, лавки під старовину і дивовижна акустика. Споруджувалась зала як ораторіум, є дані, що в ній навіть Ференц Ліст виконував свої твори. Коли її відновлювали, то фахівці давали дуже детальні рекомендації. Скажімо, якими мали бути штори, щоб не зашкодити акустиці. Музейною є і велика аудиторія №50: тут у першому ряду, під стіною сидів молодий ліцеїст, а згодом відомий письменник Борис Харчук.
А от у музейній кімнаті, що поруч із бібліотекою, експонуються роботи сучасних вихованців гуманітарно-педагогічної академії: вироби з металу, дерева, природних матеріалів, малярство, вишиття, гончарні вироби. Тут не покидає думка, яка справді талановита молодь навчається в цих древніх стінах. Багато з них, до речі, розписані або завішані картинами вихованців академії. І це доволі яскраві й майстерні роботи.
Восени в академії відкриють ще один музей, присвячений видатному краянинові, уродженцю Кременця Михайлові Вериківському — композиторові, диригентові, фольклористові, педагогові. Тепер проводиться ремонт двох кімнат, де «поселиться» музей, працюють художники, формується експозиція. А в подальших планах і створення музею видатного нашого сучасника, почесного громадянина Кременця, недавно спочилого письменника Романа Лубківського.
Вочевидь, це дуже клопітно мати під одним дахом стільки музеїв, усім давати лад і дбати про включення їх у навчальний та виховний процес. А з іншого боку, можна позаздрити тутешнім студентам: це ж які унікальні можливості вони мають — вчитися у такому багатому історією виші, відчувати, що вони її спадкоємці і продовжувачі.
Джерело: Вільне життя
...

Новини партнерів

Loading...
На платформі Blogger.